Розділ четвертий

— У житті ти навіть вродливіша, ніж у його розповідях.

Емма зціпила зуби.

— Дякую, — сухо відказала вона. — А де ви з ним познайомились?

Усмішка Бентама зів’яла.

— Що ж, перейдімо до справи.

— Якщо ви не проти.

— Зовсім ні, — відказав він, хоча в його манері триматися тепер відчувалося охолодження на кілька градусів. — Отже, ви запитували мене про Сибірську кімнату. Я знаю, панно Блум, що вас не задовольнила та відповідь, яку я вам дав.

— Так, але мене… тобто нас… більше цікавить Джейкобів дідусь і те, навіщо ви нас сюди привели.

— Повірте мені, все це пов’язано. Та кімната і цей будинок загалом — місце, з якого слід почати.

— Добре, — кивнув я. — Розкажіть про будинок.

Бентам глибоко вдихнув повітря й притулив складені дашком пальці до губ, про щось міркуючи.

А потім почав так:

— Цей будинок наповнений безцінними артефактами, які я все життя привозив з експедицій. Але нема серед них більш цінного надбання, ніж сам цей будинок. Це машина, прилад, мій власний винахід. Я зву його «Панконтуркон».

— Пан Бентам — геній, — втрутився Нім, ставлячи перед нами тарілку з сендвічами. — Пане Бентам, сендвіч?

Бентам жестом показав, щоб він відійшов.

— Але навіть не це основоположне, — вів далі він. — Моя історія починається задовго до того, як було споруджено цей будинок. Тоді я ще був юним хлопчиною, твого віку, Джейкобе. Ми з братом любили уявляти себе мандрівниками й першовідкривачами. Ми годинами нависали над мапами Перплексуса Аномалуса й мріяли, як відвідаємо всі контури, які він відкрив. І що знайдемо нові, й відвідаємо їх не один раз, а знову і знову. Таким чином ми сподівалися повернути царству дивних його колишню велич. — Він нахилився вперед. — Ви розумієте, про що я говорю?

Я спохмурнів.

— Повернути йому велич… за допомогою мап?

— Ні, не тільки. Запитайте себе: що робить нас як народ слабкими?

— Витвори? — висловила здогад Емма.