Розділ четвертий

— Поки що з ними все гаразд, — сказав Бентам. — Я довідався. Усе не так погано, як вам здається. Північ для них настане ще не скоро.

— Звідки ви знаєте? — різко спитала Емма. — І що значить — північ…

— Що значить — ви довідалися? — перебив її я.

— На все свій час, — повторив Бентам. — Я розумію, чекати важко, але ви маєте бути терплячими. Одразу всього не розкажеш, та й ви в печальному стані. — Він простягнув до нас руку. — Погляньте. Ви тремтите.

— Що ж, гаразд, — вирішив я. — Ходімо пити чай.

— Чудесно! — вигукнув Бентам. І двічі постукав ціпком об підлогу. — Пі-Ті, до мене!

Ведмідь щось прогарчав на знак згоди, підвівся на задні лапи й пішов — перевальцем, наче товстун на коротеньких ніжках, — туди, де стояв Бентам. А вже біля нього звір нахилився й підняв старого в повітря, наче немовля, однією лапою притримуючи спину, іншою — ноги.

— Я розумію, що це нетрадиційний спосіб переміщення, — сказав Бентам через волохате ведмеже плече, — але я дуже швидко втомлююся. — Кінчиком ціпка він тицьнув уперед і наказав: — Пі-Ті, бібліотека!

Ми з Еммою зачудовано спостерігали, як ведмідь з паном Бентамом на руках став віддалятися.

«Таке не щодня побачиш», — подумав я. І це стосувалося практично всього, що я побачив того дня.

— Пі-Ті, стій! — скомандував Бентам.

Ведмідь зупинився. Бентам помахав нам рукою.

— Ви йдете?

А ми стояли й німо витріщалися.

— Вибачте, — першою отямилася Емма. І ми припустили бігом.

Ми йшли лабіринтом коридорів слідом за Бентамом та його ведмедем.

— А ваш ведмідь — теж дивний? — поцікавився я.

— Так, це ведмегрим, — і Бентам ніжно погладив Пі-Ті по плечу. — Їх люблять брати в компаньйони імбрини в Росії та Фінляндії, а дресирування ведмегримів — давній і вельми шанований вид мистецтва серед тамтешніх дивних. Вони досить сильні, щоб дати відсіч порожняку, і досить делікатні, щоб глядіти дитину, зимової ночі їхня шерсть зігріває незгірш за електричну ковдру, і охоронці з них виходять найзагрозливіші, як бачите… Пі-Ті, ліворуч!

Поки Бентам перелічував усі плюси ведмегримів, ми непомітно дійшли до маленького передпокою. Під скляним куполом посеред кімнати стояли три жінки, а над ними нависав велетенський і лютий з вигляду ведмідь. З переляку в мене аж дух перехопило — поки я не зрозумів, що вони нерухомі, ще один експонат з колекції Бентама.

— Це пані Омелюх, пані Жовтушник і пані Чомга, — сказав Бентам, — та їхній грим Алексі.