Розділ десятий

Ось у цьому й полягала головна правда: я не зміг би прожити до кінця життя в часовому контурі. Я не хотів довіку залишатися дивною дитиною. Та можливо, одного дня я міг стати дивним дорослим.

А може, якщо я буду вкрай обережним, то зрештою знайдеться спосіб отримати все.

— Я не хочу йти, — сказав я, — але думаю, що мені це необхідно. На якийсь час.

Еммине обличчя витягнулося.

— Ну то йди, — відказала вона.

Мене це зачепило. Вона навіть не спитала, що значить «на якийсь час».

— Я буду приходити, — швидко промовив я. — Коли завгодно зможу в гості прийти.

Теоретично то була правда. Тепер, коли загрозу з боку витворів було знищено, завжди, дасть птах, буде куди повертатися. Але уявити, щоб мої батьки в найближчому майбутньому схвалили поїздку до Великої Британії, мені особисто було важко. Я брехав сам собі, нам обом, і Емма це розуміла.

— Ні, — сказала вона. — Я цього не хочу.

У мене все обірвалося всередині.

— Що? — тихо спитав я. — Чому?

— Бо так робив Ейб. Щокілька років повертався. І щоразу виявлялося, що він став старшим, а я лишилася такою ж, як раніше. А потім він познайомився з жінкою й одружився…

— Я так не зроблю. Я кохаю тебе.

— Я знаю, — сказала вона й відвернулася. — Він теж кохав.

— Але ж ми не… з нами так не буде… — я наосліп шукав відповідних слів, але в думках була каша.

— Ні, буде. Ти ж знаєш, якби могла, я б пішла з тобою. Але я не можу, там я стрімко постарію. Тому мені доведеться просто чекати на тебе тут. Як комасі в бурштині. А ще раз я цього не переживу.

— Це ненадовго! Лише на кілька років. А потім я зможу робити все, що схочу. Можу кудись поїхати вчитися. Може, сюди, в Лондон!

— Може, — повторила вона. — Може. Але зараз ти даєш обіцянки, яких, імовірно, не виконаєш. А це дуже сильно ранить закоханих.

Серце калатало в грудях. Я був у відчаї, накочувала паніка. До біса все, не побачу більше батьків — то й не побачу. Нехай. Але Емму я втратити не міг.

— Я не подумав як слід, — сказав я. — Я не це мав на увазі. Я залишаюся.