Розділ десятий

— Не давай йому фальшивих надій, — сказав Єнох. — Це жорстоко.

— Хто-хто, а ти точно знаєш, що таке жорстоко, — уїдливо відповіла йому Бронвін.

— Пропоную змінити тему, — втрутився Горацій. — Я хочу послухати, як пес врятував Джейкоба й Емму в підземці.

Едисон жваво застрибнув на стіл і заходився розповідати цю історію. Але він приправляв її стількома ліричними відступами про власний героїзм, що Емма не витримала й змушена була сама взяти слово. Разом ми з нею розповіли всім, як знайшли дорогу в Диявольський Акр і як за допомогою Бентама здійснили міні-вторгнення до табору витворів. А наприкінці мене закидали запитаннями. Усім кортіло знати про порожняків.

— Як ти вивчив їхню мову? — спитав Мілард.

— А що ти відчуваєш, коли ними керуєш? — поцікавився Г’ю. — Ти уявляєш, що ти один з них, як оце я зі своїми бджолами?

— Це лоскотно? — запитала Бронвін.

— А тобі ніколи не хотілося залишити собі одного, ну, як котика? — спитала Оливка.

Я відповів, як зміг, але відчував, що слів мені все-таки бракує, бо описати його, мій зв’язок з порожняками, було важко — наче на ранок переповісти сновидіння. А ще мене дуже відволікала та розмова, яку ми з Еммою все відкладали. Договоривши, я зустрівся з Еммою поглядом і кивком показав на двері. Перепросивши, ми вийшли. А поки йшли повз стіл на вихід, я відчував, що погляди всіх присутніх у залі прикуті до наших спин.

Ми пірнули в гардеробну, яку освітлював ліхтар, повну пальт, капелюхів і парасольок. Там не було ні простору, ні затишку, але принаймні можна було поговорити сам на сам, не боячись, що зараз хтось зайде чи підслухає. Раптом мене охопив ірраціональний страх. Переді мною маячила необхідність зробити тяжкий вибір, а я ще не був до нього готовий.

Якийсь час ми мовчали й просто дивилися одне на одного. У кімнаті було глухо, як у мішку, від усього того одягу, тому мені здавалося, ніби я чую стукіт наших сердець.

— Отже, — мовила Емма, бо, звісно, вона мала розпочати першою. Емма, завжди прямолінійна, ніколи не відчувала страху перед незручними моментами. — Ти залишаєшся?

Я не знав, що скажу, аж доки слова не зірвалися з язика. Я летів на автопілоті й не фільтрував, що кажу.

— Мені треба побачитися з батьками.

То, поза сумнівом, була правда. Їм було боляче, страшно, а вони цього не заслуговували. Я надто довго тримав їх у підвішеному стані.

— Авжеж, — сказала Емма. — Я розумію. Звичайно, тобі треба.

Запитання зависло в повітрі. Невисловлене. «Побачитися з батьками» було напівмірою, ухильною відповіддю. Побачитися з ними — так, авжеж. А потім що? Що я їм скажу?

Я спробував уявити, як говорю батькам правду. У цьому плані телефонна розмова, яка в нас із батьком відбулася в таксофоні підземки, була тільки передвісником майбутніх розваг. Він збожеволів. Наш син схибнувся. Чи наркотики приймає. А може, йому не вистачає наркотиків.

Ні, правда — це не вихід. А що тоді? Я побачуся з ними, вони переконаються, що я живий-здоровий, я вигадаю якусь історію про туристичні принади Лондона, а потім скажу їм: їдьте додому без мене? Ха. Вони мене не відпустять. На місці нашої зустрічі в кущах чергуватимуть поліцейські. Люди в білих халатах із сітками завбільшки з Джейкоба. Мені доведеться втікати. Якщо я розкажу правду, то тільки гірше зроблю. А побачитися з ними й потім утекти — це ще більшого болю їм завдати. Але думка про те, що я більше ніколи не побачу батьків, ніколи не поїду додому… я не міг вмістити її в голові. Бо якщо вже бути до кінця чесним із собою, хай там як боляче думати про те, щоб покинути Емму, друзів і цей світ, але я хотів повернутися додому. Мої батьки та їхній світ уособлювали собою повернення до нормальності й передбачуваності — а після всього пережитого божевілля я дуже цього прагнув. Мені треба було певний час побути нормальним. Перевести дух. Не дуже довго.

Свій борг перед дивними й пані Сапсан я сплатив сповна. Я став одним з них. Але один з них — це не все, що в мене було в житті. Я ще був сином своїх батьків і сумував за ними, хай там вони й тисячу разів будуть неідеальними. Мені навіть у чомусь бракувало мого тупого нудного життя. Звісно, Емми мені потім не вистачатиме набагато сильніше, ніж усього цього. Але біда була в тому, що я забагато хотів. Я хотів жити обома життями. Мати подвійне громадянство. Бути дивним і дізнатися все-все про світ дивних людей, і бути з Еммою, і дослідити всі ті контури, які Бентам каталогізував у своєму Панконтурконі. Але також робити всі ті звичайні дурниці, до яких звикли нормальні підлітки, поки я ще до них належу. Отримати водійські права. Подружитися з кимось мого віку. Закінчити школу. А потім мені виповниться вісімнадцять і я зможу податися куди завгодно і в який завгодно час. Я зможу повернутися.