Розділ десятий

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Емма зайшла досередини. А через три хвилини вийшла, клацаючи пальцями біля вух.

— Дивовижа! — вигукнула вона. — Так чітко, наче дзвоник дзеленчить.

— Ну слава Богу, — сказав я. — Кричати не прикольно.

— Ха. До речі, я про палець їй сказала.

— Що?! Навіщо?

— Цікаво було.

— Ну і?

— У неї руки затрусилися. Потім вона пробурмотіла щось нерозбірливе, а Рейналдо не схотів перекладати, просто взяв і виштовхав мене за двері.

Мабуть, ми могли б розвинути цю тему, якби так не потомилися й не хотіли їсти, а ще якби тієї миті до наших ніздрів не долинули спокусливі пахощі їжі.

— Налітайте! — вигукнула пані Королик із глибини коридору, і розмову довелося відкласти.

Уже споночіло, й ми всі зібралися на вечерю в Бентамовій бібліотеці — єдиній великій кімнаті, де могли вміститися ми всі. У каміні весело палахкотів вогонь, а столи вгиналися від наїдків, принесених вдячними місцевими: смажені кури, картопля, дичина й риба (від якої я відмовився, на той випадок, якщо виловили її в Смердючці). Ми їли, розмовляли та переказували пригоди, що випали на нашу долю за останні кілька днів. Пані Сапсан дуже мало чула про нашу подорож з Кернгольму до Лондона, а потім через розбомблене місто до сховку пані Королик, тож хотіла знати всі до єдиної подробиці. Слухачем вона була відмінним, завжди сміялася в кумедних місцях і втішно зітхала, коли ми красномовно описували драматичні моменти.

— А потім бомба впала прямісінько на порожняка і розірвала його на дрібнесенькі шматочки! — прокричала Оливка і вискочила з крісла, розповідаючи про цю подію. — Але на нас були особливі светри пані Королик, тому нас не вбило шрапнеллю!

— Ой божечку! — вигукнула пані Сапсан. — Як пощастило!

Коли наші оповідки закінчилися, пані Сапсан якийсь час сиділа мовчазна, вивчаючи нас поглядом, у якому сум поєднувався з захватом.

— Я дуже, дуже вами пишаюся, — зрештою промовила вона, — і страшенно шкодую, що все так сталося. Я вам передати не можу, як би я хотіла, щоб поряд із вами була я, а не мій брехливий брат.

Хвилиною мовчання ми вшанували Фіону. Г’ю наполягав, що вона не загинула, просто загубилася. Дерева пом’якшили її падіння, сказав він, і вона, певно, блукає зараз у лісі десь неподалік від звіринця пані Королик. Чи падаючи вдарилася головою і забула, хто вона і звідки. Чи переховувалася…

Він з надією подивився на нас, але ми уникали зустрічатися з ним поглядами.

— Я впевнена, рано чи пізно вона з’явиться, — втішала його Бронвін.