Розділ десятий

Пані Сапсан подивилася на мене трохи дивно, але пообіцяла зробити все можливе.

Рана від укусу на моєму животі боліла дедалі нестерпніше, ігнорувати її було вже несила, тож ми з Еммою стали в чергу до Матінки Пилок, що тяглася від імпровізованої клініки на кухні й далі по коридору. То було дивовижно — бачити, як на кухню заходять людина за людиною, накульгуючи, побиті, в синцях, з поламаними пальцями на ногах чи з легким струсом мозку (або ж, як у випадку пані Шилодзьобки, з кулею, випущеною зі старовинного Коулового револьвера, яка застрягла в плечі), а всього через кілька хвилин виходять, сяючи, як нові копійки. Власне, вигляд у всіх був такий чудовий, що пані Сапсан відвела Рейналдо вбік й попросила нагадати Матінці Пилок, що вона — не відновлюваний ресурс і що не варто витрачати себе на маленькі рани, які й самі прекрасно загояться.

— Та я намагався її переконати, — відповів той, — але вона — перфекціоністка. І слухати не хоче.

Тож пані Сапсан пішла на кухню, щоб самій переговорити з Матінкою Пилок.

Вийшла вона звідти через п’ять хвилин, із сором’язливою усмішкою. Кілька порізів зникло з її обличчя, а рука, яку імбрина не могла випрямити відтоді, як Коул жбурнув її об стіну печери, тепер вільно звисала вздовж тіла.

— Яка вперта жінка! — вигукнула вона.

Настала моя черга заходити до неї. Але я мало не відмовився від лікування, коли побачив, що на руці в неї лишилися тільки великий і вказівний пальці. Втім, одного погляду на нерівні, вкриті кривавою кіркою порізи в мене на животі їй вистачило, щоб штовхнути на кушетку, яку вони поставили біля раковини. Укус уже інфікований, повідомила вона мені через Рейналдо. На зубах у порожняків повно страшних бактерій, і якщо мене лишити без лікування, я дуже сильно захворію. Тож я здався. Матінка Пилок посипала верхню частину мого тіла своїм чарівним порошком, і вже за кілька хвилин моє самопочуття значно поліпшилося.

Перш ніж вийти, я ще раз спробував їй сказати, як багато насправді важить її жертва і як та подарована мені частка її самої врятувала нас усіх.

— Ні, правда, без того пальця я б нізащо не зміг…

Та щойно я розкрив рота, вона відвернулася — так, ніби слова подяки були нестерпно палючими для її вух.

Рейналдо буквально виштовхав мене з кухні.

— Пробач, але в Матінки Пилок багато інших пацієнтів.

У коридорі на мене чекала Емма.

— Виглядаєш просто казково! — вигукнула вона. — Слава птахам, бо я вже почала переживати за той укус.

— Не забудь їй сказати про свої вуха.

— Що?

— Про вуха, — гучніше повторив я, показуючи на них пальцем. Після Бібліотеки в Емми постійно дзвеніло у вухах. Вона вимушено підтримувала в долонях вогонь, щоб ми бачили, куди біжимо, коли тікали, й тому не могла затуляти вуха від жахливого шуму — а я боявся, що він був у буквальному розумінні оглушливим. — Тільки про палець не згадуй!

— Про що?

— Про палець! — я підняв указівний палець догори. — Її це чомусь дуже заторкує, пробач за мимовільний каламбур.

— Чому?