Розділ дев’ятий

Коул став обличчям до дверей.

— Ой, та до дідька все, — пробурмотів він і відчинив. — Усі заходьте!

Усередині була та сама знайома кімната з сірими стінами, тільки цього разу замість відсутньої четвертої стіни в далечінь тягнувся довгий темний коридор. Після кількох штовханів од вартових ми вже швидко крокували по ньому. Гладенькі стіни стали шорсткими, нерівними, потім розширилися, і перед нами постала примітивна кімната, залита денним світлом. Стіни в ній були з каменю та глини, і я міг би назвати її печерою, якби не приблизно прямокутні двері й два вікна. Хтось їх вирізьбив, і цю кімнату також, за допомогою інструментів зробив приміщення в м’якій породі.

Нас вигнали надвір, у жарке сухе денне повітря. Вигляд звідси відкривався запаморочливий. Ми були на височині, й ландшафт навколо здавався іншопланетним: усюди довкола нас стирчали тупі виступи й гострі шпичаки дивної червонястої породи — громадилися з одного боку й тяглися ген-ген у долину з іншого. І в них усіх було вирізьблено примітивні двері й вікна. Крізь них постійно віяв вітер, стогнав, немов людина, і виникало враження, що цей стогін іде від самої землі. Сонце сідати ще навіть не збиралося, але небо світилося оранжевою барвою, мовби одразу за обрієм ішла активна підготовка до кінця світу. І хоч ознаки цивілізації тут були скрізь, але, крім нас, більше нікого не було видно. У мене з’явилося важке відчуття, що за нами спостерігають, наче ми заходимо на заборонену територію.

Бентам зліз з ведмедя й благоговійно зняв капелюха.

— Ось воно, це місце, — сказав він, вдивляючись у пагорби.

Широким жестом Коул по-братерському обійняв його за плечі.

— Я ж казав тобі, що цей день настане. Ото попомучили ми один одного, поки сюди дісталися, скажи?

— Справді, — погодився Бентам.

— Але я так скажу: добре все, що добре закінчується. Бо тепер я нарешті наблизився до мети. — Коул повернувся до нас обличчям. — Друзі! Імбрини! Дивні діти! — Він почекав, коли його голос помандрує в чудернацькі каньйони з їхніми стогонами. — Сьогоднішній день увійде в історію. Ласкаво просимо в Абатон!

Він зробив театральну паузу, чекаючи оплесків. Але їх не було.

— Зараз ви стоїте на землі стародавнього міста, яке колись захищало Бібліотеку душ. Донедавна його ніхто не бачив понад чотириста років і не завойовував за тисячу років. Поки його не знайшов я. Тож зараз ви будете моїми свідками…

Він замовк. На якусь хвилю опустив погляд, а тоді розсміявся.

— І навіщо я зусилля витрачаю? Вам, обивателям, ніколи не зрозуміти, яким важливим є моє досягнення. Тільки погляньте на себе — віслюки перед Сикстинською капелою. — Він поплескав Бентама по руці. — Ходімо, братику. Заберемо те, що належить нам.

— І нам теж! — озвався голос позаду нас. Один з вартових. — Ви ж не забудете про нас, правда, сер?

— Авжеж, ні. — Коул спробував усміхнутись, але в нього не вийшло приховати роздратування через те, що йому нагадали про обіцянку перед усіма. — За вашу вірність я віддячу сторицею.

Разом з Бентамом він рушив уперед второваною стежкою, а вартові стали штовхати нас слідом за ними.

Запечена під сонцем стежка все розгалужувалася й розгалужувалася, крізь шпичасті пагорби бігли бічні доріжки й канальці. Поза сумнівом, цей маршрут Перплексус відшукав на вимогу Коула, і за останні кілька днів той звідав його безліч разів. Тепер він упевнено вів нас дивними доріжками, що заросли колючими кущами. Кожен його крок випромінював пиху колонізатора. Моє відчуття, що за нами стежать, лише посилилося, неначе пробуравлені в породі отвори були колонією напівзаплющених очей, ув’язненим у камені стародавнім розумом, що поволі пробуджувався від тисячолітнього сну.

Мене аж трусило від тривоги, думки бігли так швидко, що перечіплялись одна через одну. Те, що станеться далі, залежатиме від мене. Зрештою, я потрібен витворам. А якщо я відмовлюся щось робити з душами? А якщо знайду спосіб їх обдурити?

Я знав, що буде далі. Коул уб’є пані Сапсан. Потім почне вбивати інших імбрин, одну за одною, поки я не дам йому те, що йому потрібно. А якщо ні, він уб’є Емму.