Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

У Ставрополі винаймати житло дорого. Купити за жалюгідну компенсацію від держави нічого неможливо! Крихітна кімната в комуналці коштує від 380 000 р., квартира однокімнатна від 600 000 р. Думаю, це політика — спеціально все зроблено так, щоб жителі Чечні, які залишилися в живих, розселялися в глибинках, не жили у великих містах і не розповідали про те, що бачили на війнах.

Наші чоботи й куртки давно продірявились, довелося купити нові. За кілька днів ми витратили близько 10 000 р., тому що, крім харчів, житла і транспорту, ще купили взуття й одяг.

Коли ми поверталися додому, у м. Мінводи під час перевірки паспортів нас зняли з автобуса російські міліціонери. Вони погрожували нам, кричали, що ми — «терористи», тільки тому, що прописані в Ґрозному. Особливо знущався товстий росіянин у кашкеті. Він, не соромлячись, вимагав хабар! Говорив, що інакше нас затримають для з’ясування і невідомо, що з нами буде. Забрав наші паспорти.

Маму довели до істерики, їй стало погано. Мої посвідчення з газети й телебачення про те, що я — журналіст і, відповідно, можу написати про вимагання грошей, нікого не злякали.

Автобус поїхав: водій вирішив не ризикувати собою та іншими пасажирами. Наші торби з їжею залишились у салоні. Я в стані жаху прямо на прикордонному посту відпоювала маму серцевими краплями. Вона пополотніла, задихалась. Міліціонери їй допомоги не надали, навіть коли я сказала, що мама перенесла два інфаркти. Слава богу, вона опритомніла, після чого на російських міліціонерів ринув такий шквал лайок і проклять, що вони стали яскраво-червоними і неохоче віддали нам паспорти, так і не домігшись хабара.

— Через таких гадів, як ви, мені соромно, що я росіянка! — кричала моя мама. — Покидьки! Негідники! Сволота!

Після чого я, взявши маму попід руки, вела її кілька кілометрів порожньою трасою, під дощем зі снігом, до найближчої автозаправки: там ми побачили автобус, який весь цей час, сховавшись від міліціонерів, чекав на нас.

— Я вирішив години дві почекати, раптом відпустять. Не вб’ють, — сказав водій-інгуш. — Побачив вас, зрадів. Мабуть, усе відібрали: і гроші, і сережки? Цей блокпост на Мінводах ми, водії, знаємо і боїмося: він славиться грабунками. Особливо це стосується громадян Чечні й Інгушетії — вони безправні, якої б національності не були. На них легко списати й повісити будь-що.

Мама повідомила, що нахабні міліцейські пики одержали дулю, а не хабар, після чого ми зайняли свої місця. Сумки з їжею були на місці. Ноги страшенно боліли, мене й маму трусило, зате люди дивилися на нас, як на героїв!

Крім цієї пригоди, у мене перед очима миготів проведений останній день у Ставрополі: з готелю «Ельбрус», у який ми заселились о 21.00, нас «попросили» о 9.00 (!). Нам довелося зняти кімнатку у дворі приватного будинку. Кімнатка виявилась у гаражі, не опалювалась, у ній не було ні холодної, ні гарячої води. Хазяйка, взявши з нас 200 р. за постій на добу, не дала навіть окропу на чай. Вигод не було жодних! Руки я помила крижаною водою у дворі з качалки, туалет у вигляді ями був за гаражем. І це — центр Ставрополя, район Нижнього ринку.

Ще ми з мамою сходили до міграційної служби Ставрополя. Нам сказали, що одноразова допомога від держави тим, хто приїхав із Чечні, — сто рублів! Щоб одержати цю «допомогу», слід було двічі з’їздити до міграційної служби й до банку автобусом за свої особисті кошти.

— Крім цих грошей, ми нічим людям із Чечні не допомагаємо! — бадьоро заявила нам працівниця міграційної служби. — Біженцями нікого не вважаємо. Від чого там бігти?! «Вимушеними переселенцями» раніше вважали, але тепер закон переглядається.

Сто рублів так і не віддали.

Ми були в Ґрозному кілька днів. Купалися, наносивши води на третій поверх. Дивилися свій чорно-білий телевізор — сусіди знову провели тонким дротом електрику. За вікнами гриміла то гучна канонада, то перестрілка з дрібних гармат.

Я написала листи Альонці й тьоті Валі, як обіцяла. Сусідка Хазман, добра душа, знову взялася доглядати кішок і годувати їх під час нашої відсутності. Поцілувавши на прощання кожну в ніс, ми вирушили на пошуки нових пригод. Звичайно, я була проти поїздки, але мама вирішила, що за першим разом нам просто не пощастило.

Мою думку ніхто не питав, хоча, якби хтось запитав, я б із радістю відповіла, що не слід людям із монастиря спускатися в шинок. А якщо вони спустяться, ніхто їм нічого не гарантує.

Маму веде в далеку дорогу думка про те, що мені слід перевестись із ґрозненського інституту до університету м. Ставрополя.

— Там навчання краще. Війни немає, — повторює матінка.

Автобус до Ставрополя, у який ми сіли вранці, миттю наповнився ядучим димом, від чого всі пасажири закашляли й зачхали. Водій-чеченець заощаджував і не опалював транспорт — тому в салоні разом із ядучим димом був холод. Ні водій, ні його помічник не дозволили відчинити вікна й люки. Тортури, як в Освенцимі! Люди плакали від ядучого диму в салоні. Чоловіки мовчали, а одна хоробра жінка, наша рятівниця, голосно й відчайдушно стала вимагати свіжого повітря. Поки вона сперечалася з водієм, я встигла трохи відчинити вікно.

На посту Чечня-Інгушетія наш водій простягнув хабар військовим великою купюрою. Йому відрахували решту. Пасажири в автобусі довго дивувалися з такої чесності й говорили, що цей пост не схожий на інші. Хабар — звична річ, щоб дати транспорту проїхати або, навпаки, виїхати з Чечні.