Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Мій редактор має працювати! Ви його відволікаєте!

Мама показала редакторові нову мою роботу, про мирних чеченців, дітей і старих, які загинули на ринку восени 1999 року. Байсарі, яка раніше заявляла, що вона — правозахисниця, верескнула:

— Нам цього не треба! Ми цим не займаємось!

— А чим ви для Чечні займаєтесь? — запитала я. — Що це за журнал такий, який не хоче допомагати сиротам, у яких мати загинула на восьмому місяці вагітності від обстрілу ракети? Сиріт лишилося семеро! Чеченці! Про них — моя стаття.

— Таких випадків багато! Усім не допоможеш. І писати про це нічого! — Байсарі затупотіла ногами.

Ми пішли. Ніхто не сказав «до побачення», ніхто не підвівся, щоб провести.

Байсарі — часта гостя в Америці. «Мабуть, — у мене майнула думка, — вона поводиться по-американськи».

П.

Щоденнику!

Хочу розповісти тобі про одну особу. Ми познайомились у 2000 р. на Центральному ринку. Молода жінка, бідно вдягнена, вагітна, дуже худа й голодна, бродила вздовж торговельних рядів. Вона продавала гас. Я почастувала її ягодами з садів, які продавала або міняла на хліб. Розговорившись із нещасною, я довідалася, що її звати Надя і вона знає Кусум, яка колись могла стати моєю свекрухою. Надя чекала дитину від араба на ім’я Абутальха. Абутальха до війни в Чечні, за словами Наді, був простим студентом і навчався на факультеті іноземних мов.

— Мені було 19 років, — розповідала Надя — коли я вперше закохалася. Мій хлопець був високим, широкоплечим. Красень! Ішов 1999 рік, і про війну ніхто не говорив. Ми одружились, за мусульманським звичаєм, при свідках і Корані, без жодної печатки в паспорті. Потім почалася воєнна кампанія, і до мене вранці приїхав друг чоловіка. Він забрав мене й відвіз до одного з сіл. Мій чоловік нічого не знав про це й усюди шукав мене! Мені ж сказали, що чоловік у курсі й сам відправив мене туди, — мене ошукали. Усього три тижні домашнього щастя. Але я вже завагітніла. Коли війська Російської Федерації захопили гірські села, жінки з того будинку, які готували бойовикам їжу, розбіглись і кинули мене саму в чужому селі голодувати. Я ледве врятувалась від голоду й холоду, вагітна, у якихось чужих людей, що дали мені притулок. Я шукала чоловіка, але мені сказали, що мій чоловік загинув. Минув якийсь час, і я зустріла тих самих жінок, які жили в тому будинку й носили довгий одяг. Вони дуже здивувалися, що мені чогось не вистачало і я непритомніла від голоду. Вони мали великі гроші! Ці жінки, сказавши мені, що є родичками чоловіка, забрали в мене його паспорт — нібито для похорону. Свідки нашого шлюбу загинули у війну, і я навіть не могла довести, що я — його дружина. Адже в документах це не написано!

Потім Надя твердила про те, що її обікрали злодії, і плакала — адже вони вкрали банку з тушкованкою! Її мати теж була засмучена крадіжкою та погрозами місцевих злодюжок.

І ти уяви, Щоденнику, ми сьогодні її зустріли!!! Надину маму. Ту саму фарбовану жінку, яка колись при нас купувала горілку. Ось що вона розповіла:

— Моя Надя закінчила університет. Онукові Михаїлу-Магомеду вже чотири роки! Родичі Абутальхи передали нам з ОАЕ тисячі доларів! Крім того, його друзі приїхали до Ґрозного і купили нам відремонтовану квартиру в мікрорайоні. Моя дочка за підробними документами зуміла оформити пенсію за загиблого чоловіка. Вона взяла документи від убитого сусіда, і люди підтвердили, що Михаїл — його син. Тепер маємо ще й пенсію! Моя дочка-мусульманка носить величезну хустку, що дуже подобається Кусум, яка після загибелі свого старшого сина Дауда має велику шану. Кілька разів за її вибором Надя виходила заміж, але нинішні чоловіки недовговічні: кого вб’ють, кого посадять років на двадцять. Щоправда, були в нас і неприємності: чеченці з міста Баку намагалися викрасти Михаїла-Магомеда і продати за валюту родичам Абутальхи в ОАЕ. Але їм не вдалося. Родичі не дуже засмутилися. З’ясувалося, що в них і так близько десяти онуків, від різних жінок Абутальхи. Я зараз працюю директором школи. Маю кавалера. Ми з Чечні нікуди не поїдемо — нам і тут добре!

На цьому руда жінка без хустки закінчила бесіду й пішла. Сподіваюсь, ніколи в житті я її більше не зустріну. Як не зустріну Кусум, лицемірку, яка вкрала фото Аладдина.

П.

Уже котрий рік те саме! Щойно сонце починає припікати, шкіра злазить на руках і утворюються виразки. Я тримаю руки у відварі з ромашкою, мажу дігтярним милом. Боже мій! За що мені цей біль кожного літа?

Не повіриш! Але я просто зобов’язана потрапити до Книги рекордів Ґіннесса!

Сьогодні я пішла складати іспит. Педагог з дитячої літератури славиться тим, що підношень не приймає і суворо питає предмет. Склала я, як завжди, на «відмінно», хоча боялась і багато днів працювала в бібліотеці. І раптом педагог подарувала 1000 р.! Мені! При цьому вона сказала:

— Ти знавець літератури.