Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

1 булку хліба,

2 банки кільок у томаті,

2 пачки макаронів по одному кілограму,

1 пачку масла 200 грамів,

1 пачку цигарок «Космос».

Мама так сильно нервувала, що в якийсь момент стала палити, і я вже не могла з нею боротися. Без цигарок вона ставала злою. Пачка «Космосу» була темно-синьою, з маленькою червоною зірочкою.

Прийшовши додому, я приготувала їжу й погодувала маму.

Зараз я питаю її: як вона могла так повестися з дитиною? Прогнати її саму? Я ж була домашньою дитиною, яка боялася бути сама в кімнаті, вірила в казки й дива. Потім я роками торгувала на ринку, без жодного вихідного, уривками відвідуючи школу. У відповідь мама каже, що вона добре вчинила — інакше з мене не вийшла б людина, яка вміє заробляти і дбати про родину, виживати.

— Подібна жорстокість корисна, — говорить мама. — Слабаки тут довго не живуть! Якби не було тієї «школи», ти не пройшла б війни.

Мене навчав мій тренер з карате: жалості до себе немає місця. Не вмієш пливти — потопай.

Добре, що мама зараз не палить — я вмовила її кинути.

Хворий котик, який упав і зламав ніжки, помер. Він не прожив і року. Мир йому в котячих світах!

Зустріла Зарґан і хлопчика Тіму. Вони знову бездомні. Добрі люди, що їх тимчасово пускали до себе жити, затіяли ремонт, і тепер мати й хворий хлопчик мусять ночувати де трапиться. Тіма боїться військової техніки, солдатів. Страшно кричить і плаче, коли їх бачить. У нього істерики: він б’є й кусає свою маму.

— Не можу працювати, не можу його ні з ким залишити, — скаржилася мені Зарґан.

Я порадила їй прохати допомоги в адміністрації:

— Нам відмовили в будь-якій допомозі, але, можливо, хоч вам допоможуть.

— Я там ночувала, і просила, і писала заяви — ніхто не допоміг, — утомлено сказала Зарґан. — Хочеться просто піти і стрибнути з даху раз. Але я мусульманка і не можу — гріх це.

Під очима мала жахливі синці. Жінка ледь стояла на ногах. Єдине, що я змогла зробити, — це купити булку хліба й банку сметани, з чого вони сильно зраділи і з’їли все прямо на ринку, вмочаючи хліб у стаканчик зі сметаною. Ще я пообіцяла подивитись яке-небудь взуття для них, не сильно діряве. Зарґан ходить у калошах, а Тіма — у літніх капцях.

Снився сон: наче Друга світова й усюди фашисти. Навколо нашого міста колючий дріт, і воно перетворене на концтабір. Бійці СС віддають накази. Собаки, нацьковані розривати полонених, вдихають запах крові, облизуючи ікла. Лікарі ставлять експерименти над людьми, вводячи препарати, що змушують помирати полонених у муках. Я шукаю вихід із цього табору і ніяк не можу його знайти.

Прокинулася, вкрита холодним потом, і подумала, що все дуже схоже на правду: у Другу чеченську воювати в російську армію найманцями відправили багатьох кримінальних злочинців із в’язниць. Їм скорочували строки за їхні військові «заслуги». Чи не тому стільки живцем згорілих жінок, облитих бензином? Розстріляних чоловіків і дітей? Убитих під тортурами бабусь? Навіщо до нас відрядили злочинців? Їх боялися прості російські солдати й навіть попереджали нас: «Найманці йдуть. Ховайтесь. Вони нікого не залишають у живих, у них наказ згори!»