Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Хто його послав? Ті, хто забороняє мені публікувати матеріали про поранених і вбитих серед мирного населення, чи…?

П.

Важкий день. Від нервів у мене тик. Праве око смикається, наче я весь час комусь підморгую.

Центральний ринок міліціонери-чеченці та російські солдати ламають третій день. Усюди БТРи, танки. Торгівців лупцюють і розганяють, товар відбирають. Люди кричать і плачуть.

Маю проблему: як дістатися на навчання? Гроші відсутні. Допомоги немає. З маршрутки важко втекти й не заплатити, хоч я розробила цілу систему, як приспати пильність водія. Платити нічим, пішки так далеко не дійти. Стану багатою, обіцяю чеченським водіям пам’ятник! Пам’ятник буде у вигляді маршрутного таксі, з якого в мене стільки разів виходило втекти, не заплативши.

P. S. Сусідка Зарета все хворіє. Знову я роблю їй уколи.

П.

Жахливий день! Біля інституту підірвали чи то вантажну машину, чи то БТР. Будинок хитнувся і затрясся. Налякалися студенти й педагоги. Була стрілянина.

Удень я забігла в газету. Там мене надрукували під моїм ненависним їм прізвищем, але до величезної статті (на весь газетний аркуш) поряд із моїм підписом поставили невідоме мені чеченське прізвище! На мій подив (адже статтю писала я сама) мені звеліли мовчати, якщо я хочу продовжувати працювати в редакції. Мовчати я не збиралась і сказала Цариці все, що думаю, після чого гримнула дверима й пішла.

Тик ока посилився.

Сьогодні на ринку ми дізналися, що Оксана, яка торгувала на ринку картоплею, виїхала з дітьми в російське село і живе там. Держава ніяк не допомагає: Оксана з дітьми тулиться без вигод, голодує. Є варіант, що вони повернуться.

Я Оксану добре пам’ятаю. Ця жінка трохи молодша за мою матір, із довгою чорною косою. 1996 року її семирічна дочка Кристина після операції жила в нас близько тижня. Дівчинку було сильно поранено. Разом з іншими дітьми Кристина гралась у дворі, коли вибухнули снаряди. Гриміли серпневі події в Чечні 1996 р., Літня війна. Водночас поранені були понад десятеро дітей, двоє з яких опинилися при смерті: Кристина і ще одна дівчинка. Обидві дівчинки були приблизно одного віку, і обидві непритомні: Кристина з чорним довгим волоссям і білява синьоока чеченка. Оксани не було вдома, коли її дочку відвезли до лікарні. Матері другої дитини теж не було поруч, була на ринку.

Прооперувати можна було лише одну з дівчаток. Термінові операції були потрібні обом. Лікарі стали радитись, кого рятувати. Хто з них — чеченська дитина? Світла й синьоока дівчинка, звичайно, здалася росіянкою, а Кристина, навпаки, була схожа на чеченку. Поки лікарі радились, Кристина прийшла до тями і, добре з дитинства знаючи чеченську мову, розмовляючи нею з усіма дітьми у дворі, прошепотіла:

— Го де![5] — після чого знову знепритомніла.

Сумнівів не лишилося. Дочку Оксани прооперували. Після того як з’ясувалася правда, лікарі були шоковані. Медсестра, яка допомагала під час операції, плакала ридма. Білява синьоока дівчинка-чеченка померла.

Пробач, Щоденнику! Не можу писати щодня — не встигаю.

Знову сварилася з мамою. Почалося з того, що я згадала давню історію: тільки скінчилася Перша війна і мама хворіла. У неї трапився сильний напад ревматизму. Грошей і їжі вдома не було, і вона просто вигнала мене на вулицю зі словами: «Іди й заробляй!»

Я ридала. Я, бувши дитиною, звикла торгувати з мамою, але самій іти на ринок було страшно. Такий жах увійшов у мене, що здалося, краще померти, ніж зрушити з місця. Адже в нас дівчата самі не ходять, без дорослих, по вулицях. Чим торгувати, я теж не знала — товару не було. Але не послухатися матір здавалося найстрашнішим, тому я стала гарячково міркувати, що ж робити. Пішовши на кухню, я знайшла старий великий термос дідуся Анатолія. Насипала в нього трохи заварки, трохи цукру й залила окропом. Що це вийшов за чай, годі й уявити! Узявши кілька склянок і важкий термос, я пішки, сама, вирушила за кілька зупинок на ринок. Я розуміла, що в мене не вистачить духу ходити торговельними рядами і кричати: «Чай! Чай!», я — сама, і весь мій світ котиться в прірву! Якщо я насмілюся не послухатися матері, удома мене поб’ють так, що я буду ледь жива. Тож я пішла в кафе, до знайомих чеченців, і запропонувала свою допомогу:

— Ваші працівниці продають пиріжки, а я буду ходити й пропонувати чай до пиріжків, — сказала я.

Цілий день ходила й торгувала. Коли чай закінчився, попрохала для продажу пиріжки. Руки втомилися від важкої таці. Кричати «Пиріжки!» було соромно до сліз. Усе, що я заробила того дня, вистачило на: