Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Крихітна лампочка горить — завдяки накидному дроту від сусіда. Він теж від когось із провулка провів собі електрику. Там хтось невідомий нам має дизель. Звідки? Який? Цього не знає ніхто. У місті часто бувають пожежі — через подібні маніпуляції з накидними дротами, адже люди, зробивши в житлі заземлення, тягнуть дроти далі й далі, до сусідів.

Поліна

Зарета знову хитрувала. Покликала в гості:

— Допоможи, будь ласка. Я сама вдома. Не встигаю приготувати пельмені. Чоловік насварить мене, якщо залишиться без обіду. Поб’є!

Але насправді це був привід. У неї вдома виявилися сильно напідпитку чоловікові родичі й сам чоловік! Зарета як чеченка не має права не послухатися наказу чоловіків. Її попрохали покликати — вона покликала. Я, щойно переступила поріг, відразу оцінила ситуацію, голосно насварила хитрющу сусідку і швидко пішла!

Кошеня, яке зламало ніжки, не видужало. Воно ледве повзає будинком і жалібно нявкає. Я боюся, що воно скоро помре, і почуваюся винною — того нещасливого дня, коли воно впало з балкона, я відчинила йому двері.

На балконі стояв горщик, куди воно ходило в туалет. Кошеня інколи бігало по поруччю, і ми йому дозволяли, але цього разу був мороз, і воно зірвалося вниз.

Сьогодні я і мама вже вийшли на пошту. Прибирали сніг, перевіряли стан котла і мили підлогу. Ще ми, хоча це зовсім не належить до наших обов’язків, ходимо одержувати мішки листів із-за кордону. Чеченці виїхали в біженці тисячами. Родини росіян із Чечні не змогли виїхати так далеко. Майже всі вони поневіряються й голодують на хуторах Росії. Щоб виїхати до Європи, потрібні колосальні гроші.

Крім росіян і чеченців, на моїй батьківщині жило багато вірмен, циган, дагестанців. Жили тут євреї, українці, болгари, аварці, поляки, кумики. І багато інших.

Я дивлюся на листи. Вони прийшли в наше пекло з Ніцци, Парижа, Брюсселя, Мілана, Барселони. Мозаїка різнобарвних марок на конвертах із чеченськими прізвищами.

Конверти списані нерівним почерком, багато з помилками. Інших листів немає. По ці ніхто не приходить. Ми спитали начальницю:

— Що робити з ними?

— Спаліть. Це непотріб, — відповіла та.

Але так не можна. Не по-людськи це! І от я й мама рвемо останнє взуття, але ходимо за п’ять-сім зупинок пішки й відносимо листи за адресами — зовсім безкоштовно, безкорисливо. Одні люди кажуть нам «спасибі» (чеченською це звучить «баркалла»), інші лише дивляться з презирством і здивуванням на двох чудних жінок у поношеному одязі, які ходять серед руїн із сумкою закордонних листів у пошуках адресата.

Але ми робимо це не задля вдячності. Просто треба щось робити для Всевишнього. Адже ті, хто виїхав, дуже сумують і хочуть донести звістку про себе родичам і друзям.

Воду привозять водовози в цистернах і продають відрами. Я тягаю воду у квартиру на третій поверх і тягаю на пошту — заливаю в котел.

Нестерпно болить нога, де був великий осколок біля кістки. Чому держава не дає компенсації за поранення?!

Я готуюсь до сесії — повторюючи історію своєї країни. І знову жахаюсь: виселення, революції, ҐУЛАҐ!

Займаюся йогою — це рятує від розпачливого бажання припинити це життя, у якому через війну не було ні дитинства, ні юності.

Я давно не вважаю себе росіянкою. А ще мені дуже соромно, що я громадянка Росії.