Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Якщо я не можу заснути, і ти не спатимеш! — повторює вона.

Як я можу залишити її? Я мушу бути впевнена, що зможу допомагати їй, що вона завжди матиме можливість купити їжу та ліки. Але, вийшовши заміж, за місцевими звичаями, я не зможу бачити її. Матір можна побачити не раніше ніж за шість місяців, і то — з дозволу чоловіка.

П.

Другий день свята Ураза-Байрам!

Хочу зазначити, що цього року люди стали менш приязними, ніж минулого. Жити важче, їжі немає. Сусіди замикались і навіть своїм родичам не відчиняли двері! Хоча всі двері мають бути відчинені на свято — такий звичай.

Люди нашого двору поводилися непривітно. У гості не ходили, їли приготовані ласощі кожен у своїй оселі. А Зарета постраждала: вона, за звичаєм, не стала замикати двері квартири. Залишила їх відчиненими, коли вийшла, щоб купити хліба. Хтось із сусідів скористався з цього. Прудко забігши в її квартиру, злодюжка схопив каструлю зі щойно приготованими тефтельками й зник! Зарета плакала, боячись гніву чоловіка. Мені її жаль.

Ну й народ розперезався — вкрасти у велике свято тефтельки в доброї людини, яка лише дотримувалася звичаю. Безсоромний злодюжка! Хоч би повернув каструльку!

Нам перепав тільки запах тефтельок, якими чомусь запахло на першому поверсі.

Ми на свято привітали кілька родин. Батько Вобли постукав у наші двері й простягнув трохи грошей. Він ходив і всім роздавав по чотири десятки. Таким чином Воблин тато ділився з сусідами святом.

Ми зробили олів’є і всіх потроху пригощали.

Сусідка Люда з онучкою Айшею не змогли прийти в гості, і Мар’ям із карате не прийшла, хоч і обіцяла. До Вегетаріанця ми навряд чи поїдемо. Далеко й нема охоти: можна потрапити під обстріл.

Сьогодні допомагаю мамі на пошті. Тут і статті пишу. А ще мені властиво робити дурниці. Наприклад, я, зустрівши Ларису на вулиці, розповіла їй про Алана: як той хитрує з гонорарами. Але, як говорить арабська приказка: якщо боїшся — не кажи, якщо сказав — не бійся.

Завтра мені повинні нарешті видати зарплату. На третій день свята Ураза-Байрам на роботі мені дали 2000 р., причому 200 р. відразу забрали, навіть не спитавши згоди, на «подаруночок керівникові»!

У сусідів трапилося нещастя: дочка Джамалая, яка вийшла заміж, повернулася додому. Її чоловік виявився наркоманом, він б’ється! Родині Джамалая перед усіма ніяково: понад місяць дівчина ховалася, не виходила до людей. Адже вона тільки вийшла заміж — і відразу повернулась! Важко тепер улаштувати життя. Сусіди будуть шепотітись і тицяти пальцями на їхні вікна. Як пережити біду?

Батько родини дуже страждає і дозволив собі те, чого ніколи не дозволяв, — він випив спиртного і прийшов у гості. До цього ми бачилися лише на вулиці, дорогою на ринок, але він ніколи не заходив до нас. І ми ніколи не бачили, щоб він випивав. Зайти до жінок, в оселі яких немає чоловіка, — дуже непристойно за кавказькими звичаями. А вже п’яним, то взагалі неможливо!

Нас із мамою охопив жах: у нашій родині ніхто не п’є, навіть не сідає за стіл, де стоїть спиртне, і, що робити з п’яними, ми зовсім не знаємо. Негайно я поспішила додому до Джамалая і покликала Ісмаїла. Хлопець швидко зібрався, і ми побігли назад, до нас. Ісмаїл переконав батька повернутися додому. Шанобливо сказав, що мати сильно плаче і їй погано. Джамалай вибачився, сперся на сина й відразу відкланявся.

А наші сусіди (ті, які торгують горілкою, і друга дружина міліціонера) нас засудили: мовляв, людина, випивши, прийшла посидіти, поговорити, а ми отак.

Ми на пошті: я, мама й Таміла. Маленька дівчинка сидить разом з нами на потертому дивані. Тут веселіше й тепліше, ніж у холодному будинку! Інколи ми вибігаємо на вулицю — граємося з Тамілою в доганялки. Вона сміється і танцює навколо сніговика з чорними камінцями-очима, поки я й мама розчищаємо доріжку від снігу біля вхідних дверей.

Відвідувачів на пошті немає. Приходять листи з Франції, Бельгії, Австрії — від тих щасливців, кому вдалося покинути батьківський край завдяки своєму достатку. Багато жителів республіки загинули, не маючи фінансової змоги виїхати до найближчого регіону Росії — не те що в Європу. По листи ніхто не приходить: рідні або загинули, або зубожіли. Або не знають, що пошта працює.

Учора я була в «Молодості». Начальник упіймав мене в редакції й сказав: