Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Навіщо їздила до Ґудермеса? Навіщо розповіла голові?! Невже зі мною не можна було домовитись?

А я відповіла:

— Тебе викличуть до міністерства, там і «домовляйся».

І пішла.

Алан не на жарт злякався. Бігав по міністерству — шукав, куди я пішла скаржитись. Але не знайшов.

Я ж у приймальні міністерства написала заяву з проханням перерахувати кошти, що виділяються на нашу редакцію. Мені дали гонорар за два місяці 1600 р. і зарплату 2751 р. Як це розуміти? Якщо в мене десять повних сторінок у газеті за місяць! Але, попри всі неприємності, ми з мамою купили мені дублянку. Штучну. Але з коміром «під лисицю». Таку гарну!

П.

Учора сварилася з Професором. Він обурено кричав, що ніякого права я не мала на них скаржитись і мою заяву їм віддали прямо з міністерства, з головної бухгалтерії, навіть не розібравшись.

— Отак-о! Дурна шукачка правди! — розмахував моєю заявою Професор. — Нічого ти не доб’єшся в цій країні! Зрозуміло?!

І, бажаючи мені помститися, керівництво газети відразу придумало ось що: якщо я не сидітиму в редакції з 9.00 до 16.00, то мене звільнять за прогул! А я відповіла, що ніколи жоден кореспондент не сидів у редакції: усі бігають у пошуках цінних матеріалів. Але якщо подібний захід буде застосовано виключно до мене, то я подам до суду за дискримінацію. Після чого розвернулась і пішла.

Сумно. Я так і не домоглася справедливості.

Сніг кружляє і падає з неба в небачених кількостях. Він вистеляє землю, чорні будинки, що згоріли, і такі ж чорні душі. Я підмітаю сніг біля поштового відділення, а за півгодини знову риплять замети й не відчинити двері.

У понеділок, 8 грудня, я і мама їздили в Дагестан. Ми хотіли відкрити рахунок у банку. Кажуть, що за зруйноване житло належить компенсація, а гроші переказують на рахунок. Але в нас його, зрозуміло, немає. Та й компенсацію нам ніхто не пропонує. Однак ми все ж таки вирішили «підстрахуватися».

У ЧР запросто можуть убити за компенсацію зруйнованого житла, тому тут одержувати гроші дуже небезпечно. Усі люди бояться. Хоча знають: від обіцяної компенсації за житло дають тільки третину, а розписатися потрібно за все, інакше вб’ють. Адже вбивають старих навіть за пенсію!

Але наша важка дорога до Дагестану була даремною. Нам не відкрили рахунок, прогнали від віконця в банку, пояснивши це тим, що відкривають рахунки лише в «особливі» дні й години! Не уточнивши, в які саме. Транспорт до Чечні ходить погано, і ми не змогли повернутися. Довелося ночувати в незнайомих людей. Ми заплатили 50 р. за помешкання і спали на старому дивані до ранку.

Алан у редакції зустрівся мені радісний. Веселився. Голова вирішив спілкуватися з ним по-хорошому, по-братерськи й тільки трохи дорікнув. Алан заявив мені, що сотні віршів, які я давала для газети, пропали і він не знає куди (а багато з них уже були готові до друку). Статтю про стрілянину в клубі Алан забракував, сказавши:

— З глузду з’їхала?! Таке не можна писати про чеченців! Про чеченців можна писати тільки хороше!

Батько Алана міцно тримає владу в газеті «Известия».

А сім днів тому мені наснився сон. Замок Тіней у Білій пустелі. Там вічна мерзлота і сонячне світло ніколи не потрапляє на територію Диявола. Іде батько Алана, а Тіні вклоняються йому й шанобливо повторюють:

— Сам батько Диявола вшанував нас своєю присутністю!