Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Так, ми того дня помирилися.

Ми йшли довго, доки не з’явився безлюдний берег моря. Вода була по-осінньому холодною. Хвилі з силою накочувалися на гальку й шуміли. Старий Юрій Михайлович сів на найближчий валун, яких на березі було безліч, і попрощався зі мною:

— Далі я сам, дякую.

— Як же ви переправитесь? — здивувалась я. — Тут немає човна.

— Трохи ще почекаю. Має припливти. А ти йди. Тобі треба встигнути повернутись. Світ живих — отам, за дорогою, тут — нейтральна територія. Прощавай!

Я побажала старому, щоб йому щастило, і пішла. Царство йому небесне!

П.

Посварилася з Аланом усерйоз. Йому близько тридцяти років, симпатичний хлопець. Про себе любить розповідати, що довго жив і працював у Москві. Щоправда, працівники газети «Плюс» виказали, що близько року тому цей громадянин працював у їхній редакції поза штатом. Про Анну Політковську Алан каже:

— Вона тільки робить собі ім’я на чеченцях!

Як він може вчити мене літератури? Наша сварка цього разу була через мою статтю «Художники», яку він до невпізнання переробив. Після жахливих виправлень вона перетворилася на бридку подобу своєї первісної версії, і мене в міністерстві насварили.

Коли по роз’яснення я звернулася до Алана, він відповів, що відтепер і надалі виправлятиме мої статті, як забажає, і ніколи не стане радитись або показувати мені їх перед випуском: якщо я не хочу звільнятись і втрачати засоби до існування, я погоджуся з його вимогами. Навмисне кричав і принижував мене перед бухгалтером та іншими співробітниками. Заявив, що мої статті «російсько-християнські», тож йому, чесному мусульманинові, ненависні. Далі на мої слушні зауваження щодо вкраденого гонорару Алан розлютився ще більше. Хоч я й навела докази.

— Ти нічого не доведеш! — верескнув він і втік.

У четвер я подорожувала до Ґудермеса. Для мене це неймовірна пригода, адже я не знала адреси того, кого хотіла знайти, і не мала з собою телефону. Уперше в житті я була в чужому місті без мами! Я прибула туди з метою знайти голову Спілки журналістів.

Питала в перехожих, де редакції місцевих газет. Люди показували. Незважаючи на війну, деякі читають. Я з’ясувала, де працює голова. Мені пощастило. Застала його, нахиленого над паперами. Розповівши в усіх подробицях, як поводиться Алан, як приховують гонорар, я заручилася словом голови, що він розбереться. Провівши мене до автобуса на Ґрозний, голова подарував мені щоденник і красиву ручку на згадку про мою першу поїздку до його містечка.

Прочуханку Алан має одержати у вівторок — перший святковий день мусульманського свята Ураза-Байрам!

P. S. Сьогодні о 13.00 у клубі буде виступ чеченської команди КВК. Мене запросила туди дівчина Лариса. Не знаю, чи пропустять без квитка? Концерт платний. Маю тільки перепустку газети «Молодість».

Лариса бере участь у концерті. Вона пише вірші, прозу. Перебуває в якійсь партії. Молодь захоплюється партіями, до ладу навіть у них не розбираючись. Я намагаюся триматись від цього на відстані.

Поліна

Привіт, Щоденнику!

У мами нова робота. На пошті. Я їй допомагаю. Але, крім цього, продовжую няньчити дитину та пишу матеріали в газети й журнали. Поштове відділення розташоване на зупинці, де ми тепер живемо. Там офіційно оформлено невідому нам людину, але вона не працює. Певно, чийсь родич, як тут прийнято.