Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Біля сміттєвих баків, недалеко від нашого під’їзду, бездомна собака народила цуценят. Сусіди їх довго ганяли й бажали смерті. Я принесла цуцикам води і трохи хліба, за що відразу одержала нотації.

— Не можна годувати собак, Патимат! — суворо крикнула мені друга дружина міліціонера. — Це гріх!

— Гріх не годувати, — відповіла я. — Пророк Магомед велів дбати про тварин!

Друга дружина презирливо пирхнула й зникла.

У навколишніх будинках люди називають мене Патимат або Фатима. Ніхто на новому місці проживання не знає мого паспортного імені. Тому ми досі живі.

Собак у Чечні не люблять. Місцеві забобони говорять, що в собак може вселитися злий дух (зовсім як у старих російських казках у котів). Тому собак побоюються і женуть.

У нас у моєму дитинстві жив пес. Мій дідусь Анатолій знайшов його під час капітального ремонту будинку на початку 90-х років. Хтось кинув щеня в підвал, і воно вило кілька днів. Дідусь, прив’язавши міцну торбу до своєї палиці, спустив «сачок» униз, і цуценя самé залізло в сумку. Так його вдалося врятувати. Вирішили, відігріється, і відпустимо надвір. Та наступного ранку цуцик із коридору приніс дідусеві капці в зубах! І лишився. Виявився дівчинкою. Назвали Чапа. Але деякі сусіди з вулиці Завєти Ільїча не могли заспокоїтись: вони весь час погрожували зарізати Чапу. Мама ніколи не відпускала її з повідка. Сама собака була неймовірно добра.

Були сусіди, які Чапу любили й приходили гратися з нею. Одні ж люди придумали ось що: вони підіслали свого малюка. Він постукав до нас у двері й сказав:

— Я обідав, і в мене залишилися шматочки курки. Я так люблю вашу собачку — можна її погодувати?

Мама, не підозрюючи підступу, дозволила. Чапа померла за дві години в страшних муках: у їжі була отрута. Ми не змогли їй допомогти. Поховали Чапу взимку, за городами. А в сусідів, які отруїли нашу собаку, відтоді так і траплялися нещастя: чоловік-наркоман бив дружину, а дитина збожеволіла.

Зарета стукає у двері. Вона прийшла на уколи. Потай їй подобається Сімка. Проте вона, боячись стусанів від чоловіка, не сміє навіть вітатися з новим сусідом. Але іноді, поки ніхто не бачить, вона милується Сімкою, визираючи з нашого балкона, і мрійливо зітхає.

Сімка палить біля свого під’їзду цигарки й не помічає закоханих поглядів.

Сьогодні з ночі починається свято Ураза-Байрам.

Учора в газеті зарплату не дали тільки мені. Я прийшла о 14.30, але двері «Молодості» були на замку. Газети «Плюс» та «Известия» продовжували працювати. Алан, який біг мені назустріч, відвернувся й побіг далі, не озираючись. Отже, грошей немає.

Мама в депресії. Скаженіє. Ображає мене, кричить. З’явились фантазії на тему «вбити мене, коли я сплю». Ходить мама по хаті, стискаючи в руках ніж. Я розумію, що її стан дедалі гіршає. Нема лікарів, нема психологів. Мама бажає, щоб я почувалася винною, звинувачуючи мене в тому, що я не вийшла заміж за Тодді.

— Через тебе я голодую! — кричить вона, задихаючись. — Ти зобов’язана мене годувати й утримувати!

Якщо я вмикаю наш маленький телевізор, вона вихоплює пульт і вимикає його, дрібно трусячись. У неї істерика. Я не можу її заспокоїти.

І мені дуже прикро — адже я завжди звикла заробляти сама, чесним шляхом. Мої перші заробітки почались у шість років — я продавала печиво в пачках на початку перебудови. Мама соромилась торгувати — відверталася.

У мене сильно болять скроні, голову немов стискає невидимий обруч. Я не можу покинути її — вона хвора, війни позбавили її здоров’я — і не можу так жити, адже це нестерпно!

Вона страждає від безсоння. Не може заснути ночами. Помучившись трохи, вона будить мене серед ночі стусанами: