Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

І пішла своєю дорогою. А я стояла під зливою, не помічаючи, що мій одяг наскрізь промок, і думала, що, мабуть, війна, голод і холод — це не найгірше, що може трапитись у нашій країні з людиною.

Пломба, яку мені поставили в поліклініці, випала через чотири дні. Довелося знову рушати до стоматології.

Привіт, Щоденнику!

Наснився сусід із вулиці Завєти Ільїча, учасник Другої світової, Тунзін Юрій Михайлович. Я добре пам’ятаю старого та його дружину. У серпні 1996 р., коли військові залишали місто, а бойовики їх підганяли, була пекельна стрілянина, і наша сім’я та російські старі, які прибилися до неї, разом перечікували бої, рятувалися від обстрілів. Коли бої трохи стихли і ми знову розбрелися по своїх квартирах, старі посварились. Дід звинуватив бабу, що вона взяла його пенсію. Вона клялася, що не брала. Невдовзі старого, який знову приїхав із пенсією, вбили. Її ж вигнали найближчі сусіди-чеченці, захопивши двокімнатну квартиру з усім майном. Тіло Юрія Михайловича нові власники житла загорнули в поліетилен і десь прикопали. Його літню дружину вони звинуватили в тому, що вона нібито крала пенсію діда і тому є поганою жінкою, яка не заслуговує квартири в місті Ґрозному.

Однак тижні два по тому сусіди розповіли, що зникла пенсія знайшлась у дивані. Старий сам поклав її туди й забув! Пенсію сусіди-чеченці теж прихватизували й вельми з цього приводу веселились.

Уві сні Юрій Михайлович був веселий і бадьорий. Він був одягнений у нову білу сорочку та сині штани. Із собою він віз дорожню сумку на коліщатах.

— Настав час їхати, — сказав старий, чомусь радіючи. — Я довго чекав, і от мені дали квиток. Тепер я назавжди виїду з цих місць.

— Як ви почуваєтесь? — запитала я його.

— Убили мене, — сказав він. — Довелося це пережити.

І засміявся.

— Вам погано було?

— Я з фашистами воював. А вбили ті, з ким багато років спілкувався, сусідив. Прикро було.

Під нашими ногами лежала асфальтована дорога, котра в якийсь момент змінилася гравієм. Я взялася провести старого сусіда. Ми йшли поруч, прямо по гравію, а гравій хрускотів. Маленькі камінці боляче кололи ноги, і сумка Юрія Михайловича підскакувала на своїх коліщатах і торохтіла. Небо затягли хмари. Сонце весь час було десь далеко.

— Дякую, що не забуваєш мене, — сказав старий, усміхаючись. Свою дорожню сумку він віз сам.

— Пам’ятаєте, як одного разу ви сварилися з дружиною, а я постукала у ваші двері? Я попрохала у вас солі. Мені не потрібна була сіль — просто я хотіла, щоб ви не сварились.

Старий кивнув:

— Скільки тобі було тоді, років дев’ять?

— Одинадцять!

— Хитро придумала, — і знову засміявся. — Молодець!

— Ви перестали тоді сваритись?