Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Що це?

Сказали, що назву фруктів чули, але ніколи не їли, тому що жили на Півночі. Вони купили кілограм персиків і пішли назустріч своїй смерті. Їхня смерть — смаглявий чоловік у білому одязі — підійшла до них упритул. Пролунали постріли.

Одночасно з ними на ринку було багато російських військових. Після перших пострілів вони згрупувались і побігли від проспекту Перемоги, стріляючи з автоматів! Вони злякано озиралися на верхні поверхи зруйнованих будинків. Військові не зрозуміли, звідки пролунали постріли і що трапилось. Продавці товарів тікали. Боялися випадкової автоматної черги або снаряда з найближчого військового поста.

Один мертвий солдат упав головою в ящик із рибними консервами. Я була порівняно недалеко і все бачила. Ці консерви жінка-чеченка взяла під реалізацію, в борг. Тому кинути їх продавчиня не могла. І от вона страшно верещить, нещасного вбитого з простреленою головою відштовхує ногами, а свою коробку з кількою тягне до себе.

Я швидко зібрала наш товар. Вчасно! Приїхали інші російські військові. Стали лаятись матом і стріляти автоматними чергами (спасибі, в повітря), розганяти людей. У них тряслися руки від ненависті й від безсилля. Російські військові хрипіли зі сльозами на очах:

— Вони ж тільки приїхали! Позавчора! Необстріляні! Ми не відповідаємо за себе! Ми не відповідаємо за тих із вас, хто повільно ворушиться! Ідіть! Геть! Ми будемо стріляти!

Ми бачили: жінки з першого ряду, що були ближче до них, кинули сметану у відрах. Тікали. Злодюжки-підлітки її хапнули. Деякі військові забирали зі столів сири, соління, цигарки, випивку… і нарешті забрали своїх убитих. Господарка персиків плакала. Казала:

— Якщо хто хоче, то в російських найманців треба стріляти! Тих, хто до нас заробляти приїхав на нашій крові! А не в дітей, яких батьки викупити не змогли!

Будур

Дороги перекрили. Чекають нападу бойовиків. Ми йшли пішки. Рух транспорту заборонено. Тільки почали торгувати — з постів обстріляли Центральний ринок. Ми втекли чужими дворами. Не знаю, чи пощастило іншим?

У синів Тані, вдови-росіянки, російські військові вчора на блокпосту відібрали сумку з харчами, а синів побили.

Вітер носить чутки, що в місто заслали смертників. Усі загинуть? Хто залишиться?

Царівна Будур

Увечері, коли ми вже збиралися йти з ринку, по торговельних рядах вистрілив снайпер. Він мало не вбив жінку-чеченку. Вона торгувала. Куля ввійшла в шию. Жінка залишилася живою. Її відвезли до лікарні.

Заощаджуємо. Ходимо пішки. Наша попутниця — тьотя Тоня. Вона торгує книжками. Возить товар сама. Але у своїй квартирі не живе. Небезпечно! Живе в подруги-чеченки. Більше росіян у наших рядах немає!

Російських жителів узагалі в місті не видно. Усі очеченилися зовні. Бояться. Хтось, можливо, знайшов житло й роботу, ставши біженцем. Інші осіли у своїх рідних. Повертатися не хочуть.

Будур

У напівзруйнованій кімнаті я мила стіни. І ми їх трошечки побілили. Кіптявою дихати важко, а попереду нова зима без газу, з сирими дровами, щурами та проваленою підлогою. А над усім цим висить, розмірковуючи, чи не придавити нас, бетонна плита.

14 вересня ми їхали з ринку, а в цей час на трасі підірвали БТР. БТР горів біля пам’ятника Трьом героям. Наше маршрутне таксі кинуло на тротуар. Ми сильно перелякались.

А наступного дня був ще один вибух. Там же! Машина, у якій ми їхали, повернула на один квартал раніше. Ми почули гуркіт, побачили чорний дим. Як це може бути на військовому посту? У зоні чудової видимості.