Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Я закричала:

— Віддай, злодійко! Не треба мене обманювати! Це моє життя! Це все, що в мене є!

А Кусум на те:

— Не можна дивитися на чужих хлопців! Треба тримати їх у пам’яті!

Саме «хлопців», а не «чоловіка». Я зовсім заплуталась у їхньому наклепі. Може, він мертвий? Хотіла дати їй ляпаса, але матінка схопила і втримала мене. Потім мама припустила: Аладдин влип у неприємну історію. Не хоче, щоб його знімок бродив світом. Або Аладдин кинув Кусум. Якщо Аладдин загубився, то Кусум викрала фото для себе, щоб шукати його.

Ми пішли обідати в кафе і побачили «святу трійцю»: Кусум, її стару тьотю та її молодшу сестру-вдову. Довелося вітатися з тіточкою. Вона не винна. Ми зайняли стіл окремо. Мамі спало на думку:

— Треба дати почитати старенькій тьоті твій щоденник. Ту частину, де все про Аладдина! Про те, як ви кохали одне одного. Чисто й красиво. Нехай звірять дні й години. У цей же час Кусум спокушала його, молодого хлопця, як доросла, досвідчена. Буде скандал! Ми помстимося за крадіжку твоєї фотографії.

На ринку зламали наші столи!

Щоденник ми давали читати старенькій тітці Кусум. Спочатку вона розлютилась, а потім довго сиділа нерухомо, накривши обличчя газетою.

Зустріли сивого Хасана. Він засмучений. Його стіл теж зламали. Я розповіла йому про крадіжку фото. Він шепнув кілька слів дружині. І вони подарували мені плеєр! Я можу слухати музику! Подякувала. І ридала на вулиці. Незнайомі люди питали:

— Що трапилось?

А я ніяк не могла зупинитись. Плакала і плакала.

Мамі купили костюм. Вона мала одну сукню. Увечері мама прала — вранці вдягала, ще вологе. Тепер у неї є зміна одягу!

Борги в нас — колосальні. Ми винні 400 р.

Дізналися, що Надю і її матір обікрали. Забрали нову хустку та м’ясні консерви. Гроші! Надю хотіли помучити. Їй погрожували ножем! Але вона так кричала й билася, що бандити пішли. Мати Наді скаржиться, говорить:

— Грошей немає!

І тут же відійшла від нас і купила горілку. Я не розумію, як жінка може пити горілку! А втім, мені байдуже. Головне, в момент візиту «прибульців» малюк спав, не злякався.

Побачили Надю. Умовили почитати тебе, Щоденнику! Вона зацікавилась. Читала залюбки. Аладдин (Надя з ним зустрічалася до війни) не врахував моєї щирості й правди.

— Ти — єдина за все його життя, кому він був потрібний! — подумавши, сказала Надя. — З ним же спілкувалися, сподіваючись одержати гроші. Періодично Аладдин мав пристойні суми! Він був скарбником. А тобі перепали копійки! 70, 160, 200 рублів, справді, тільки допомога хворій дитині, як крихти, що їх кидають птахам, проходячи повз них. Ти не тягла його на ринок. Він не купував тобі одяг, косметику, взуття. Ти нічого не вимагала. Це «диво» — далеко не ангел!

На ринку знову вбили двох російських солдатів. Це сталося на бульварі. На моєму годиннику була 16.10. Повітря наповнилося криком, і мов зграя ворон злетіла в повітря. Убиті на вигляд — тендітні підлітки. Хвилину тому вони пройшли поряд. Побачили персики. Спитали в хазяйки стола: