Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Торгуємо цигарками. На харчі ми стали заробляти! Продовжуємо ощадливо жити. Аби не стріляли!

У Наді 13 липня народився хлопчик! Ось тому в мій сон приходив його померлий батько! Абутальха, як я пам’ятаю, говорив про пожертву барана! Пологи були легкі. Синові дали російське ім’я: Михаїл. За документами він — росіянин. Ми привітали молоду маму й щасливу бабусю. Дали їжі, тієї, що була на нашому столі, і трохи грошей.

Ще був випадок: я збирала ягоди смородини в садах, а вже настав вечір. Стемніло. Я пішла звідти, а вранці вирішила продовжити — доповнити бідончик ягодами. Прийшла, стала збирати й відчуваю: мої ноги провалюються. Земля пухка під кущами. Свіжоскопана! І раптом я зрозуміла, що під моїми ногами — людські тіла. Погано засипані. Це був сад-город біля дороги, яка веде на військовий блокпост.

Мені стало так страшно! Страшно тому, що я стою на мерцях, можливо, вбитих і закопаних уночі. Я стала вибачатися перед ними. Вискочила з цього саду і все вибачалась. Говорила:

— Пробачте. Я не знала, що вас тут закопали. Хай буде Бог милосердний до вас. І забере вас у рай! Тоді ви забудете всі муки, що пережили!

За кілька днів із цього саду пішов відповідний запах. Зараз же літо!

Царівна Будур

Надина мама дала на щастя 20 р. За вагою першого обстриженого волосся малого Михаїла. Це чеченський звичай!

Я зустріла Заїру, яку ми іноді називали «Зарема». Люба моя школа! Мій 8-й клас! Я розповіла Заїрі всі новини. Ото вона здивувалась!

Повернулась тьотя Варя. Вона привезла додому Башира. Вони змінилися. Зіпсувалися в біженцях, на ситому житті.

Стрілянина жахлива! Гарматні снаряди влучили в наш двір.

І в сади! Горять дерева й дачні будиночки. Дим і осколки летять! З автомата стріляв чоловік у масці під нашим вікном. Він цілив у сади. Снайпери кричать на зорі: чий він? Хто він? Хтось підірвав два танки й машину. Ми чули їхню розмову. Чистою російською мовою, без найменшого акценту!

У нас у гостях дочка Золіни, Зара. Їй виповнилось 11 років! Дівчинка не знає, що її батька знайшли серед розстріляних. Вони з матір’ю приїхали по свої речі. Думали, наша сусідка Мар’ям тут, у Ґрозному, й допоможе. Але Мар’ям немає! Мати й дочка набралися страху. Говорять:

— Тут жити неможливо!

Вони їдуть. Терміново! Назад! До табору біженців в Інгушетію.

Учора я зустріла Кусум! Вона постаріла. Змінилась. Але не вагітна. Сказала мені твердо, дивлячись просто в очі:

— Аладдин — мій! Моя власність!

Ну що ж. Тільки мені дивно: ця жінка не знає, чи був він поранений?

У Кусум новий дорогий одяг. Ми попрохали її про допомогу для Наді з новонародженою дитиною.

— Надя зараз не може торгувати. Її мати без роботи, — розповіла моя мама.