Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Аліка у дворі не видно. Пішов дощ.

Дядька Валеру з середнього під’їзду сильно побили. Я не знаю хто. Ліна й Аза зовсім знахабніли. Щоранку виходять із дому з порожніми руками, а надвечір тягнуть мішки з чужим добром. Інколи через тканину видно предмети, схожі формою на відра. Десятки відер! Інколи в мішках дзеленчить скляний посуд. Пенсіонерка-росіянка Ліда, з будинку поряд, кричить на всіх, робить зауваження. Щодня миє біля свого під’їзду красиві вази з чужих будинків. І повторює:

— У мене пряме влучення у квартиру. Нічого не лишилося! Зовсім нічого.

Ще, Щоденнику, запам’ятай. Сьогодні вранці виїхали Вовка з Олею та бабусею Марією. Їхній від’їзд охороняли четверо солдатів з автоматами! Солдати вантажили майно у величезну машину! Річ у тому, що Оля зо два місяці пропрацювала у військовій комендатурі й поверталася додому пізно. Чоловік переживав. Напивався. Намагався зустрічати дружину з роботи. В Ольги на роботі, в комендатурі, він зчиняв скандали, обзиваючи її нехорошими словами. Усім скаржився. Розповідав, як його, законного чоловіка, за місцем роботи дружини федеральні військові прив’язували до дерева і хотіли розстріляти! А тьотя Оля просто хитра! Вона подружилася з начальством. Зробила собі й чоловікові нові паспорти. Замість старих, відібраних восени бойовиками, що застукали їх у чужому домі на крадіжці речей! Про що сама базікала у дворі! Тепер це звучить так: «У зв’язку з втратою під час пожежі». Оля сама нам усе по дурості розповіла. Свого чоловіка вона прописала у квартиру до його загиблої матері. Адже квартирні документи там украли! Ідуть уперті слухи про компенсацію за житло.

Коли ця сімейка вантажила речі, одна зі стареньких сусідок, на прізвище Андерсен, упізнала свій саквояж із речами. Стала кричати: «Моє! Моя торба! Віддайте, мародери!» — і плакати. Але її ніхто не слухав. Один із російських військових, навпаки, заступився за тих, хто від’їжджав:

— Заткни пельку! Не вий людям на дорогу, а то одержиш! — і пересмикнув автомат.

Я побачила: на руках у тьоті Ольги — мамині коричневі рукавиці. Вони в момент виселення залишались у нашій квартирі. На холодильнику. Тепер, одягнувши їх, Оля допомагала вантажити на машину «свої» речі. Подорожани планують із військовою частиною, що виходить із Ґрозного, відбути до міста Моздок. Можливо, обман. Своє повантаження вони не довірили нікому з сусідів! Тільки військовим. Ця родина вивезла три великі вантажівки різних речей.

А бабусю Андерсен мені було дуже шкода. Я вже усвідомила тлінність речей, а вона, певно, сумуватиме за своїми, вкраденим на її ж очах іншими людьми.

Але ми нічого не візьмемо з собою, помираючи, зовсім нічого. Я це точно знаю.

Патошка-Будур

У нас гість. Його брат передав мені записку від Аладдина — з табору біженців в Інгушетії.

Брати Борзови, їхня стара мати й сестра тимчасово від’їжджають до Інгушетії. Днями там даватимуть додаткову гуманітарну допомогу. Беруться передати мій лист Аладдинові та Джину. Виявляється, в Інгушетії з родичами Джина вони жили на одній вулиці! Коли наші сусіди застудилися взимку і хворіли — родичі Джина щодня давала їм молоко! Який тісний світ!

Коли вантажили залишки речей Еліти, я стояла у своєму під’їзді. Не допомагала. Еліта тепер не може бачити тих, у кого російське прізвище. Ненавидить. Я її розумію. Зате сусіди-чеченці, які допомагали їй вантажити речі й плакали від співчуття над долею її чоловіка, поцупили частину торб, сховавши їх за під’їзні двері. Зокрема — Аза, Ліна й Резван. Потім, коли машина з нещасною вдовою зникла за поворотом, вони витягли ці торби прямо до під’їзду і стали ділити награбоване. Не соромлячись нічого й горлаючи від збудження! Але виявилося, що вони вкрали дитячі курточки! Адже в тій родині багато малят-дівчаток! Вони міряли їх прямо у дворі, але дитячі курточки дорослим бовдурам були малі. Аллах їх покарав! Потім вони подивились і побачили, що я за всім спостерігаю зі свого під’їзду.

Аза прошипіла:

— Буде тепер розпатякувати, російська тварюка!

І вони зайшли в будинок навпроти.

Будур

Два дні тому приходив міліціонер. Він розповів новину. Виявляється, мене у війну вкрали бойовики! Така пригода, а я не знала! Але мама та бабусі-сусідки заявили: цього в нас не траплялося!

Міліціонер-чеченець, що прислужує при комендатурі нової влади, підійшов до нашого стола, відкрив книжку і побачив фото Джина й Аладдина. Він запитав:

— Це хто?