Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Приїжджають у двори машини. Водії скуповують метали. Платять гроші: алюміній — три рублі за кілограм, мідь — сім рублів. Гроші — це хліб! Усі жителі великих будинків і люди з приватного сектора зайнялися пошуками пробитих каструль, дротів. Обстежують звалища, купи сміття. Чоловіки й жінки, з тих, хто сильніший, потрошать радіатори, газові колонки заради мідних і латунних деталей у них. Нам із мамою таке не під силу. Кожен сусід складає своє «багатство» біля рідного під’їзду і стереже! Хлопці, які нещодавно оселились у наших будинках, нанесли всього стільки, що зуміли завантажити повний автобус!

А ми плентаємося по безкоштовну кашу.

Царівна Будур

Слава Всевишньому! Джин передав лист і фотографію, де він і Аладдин! Скоро приїдуть у гості.

Алік став брехати, ніби я дала згоду вийти за нього заміж. Він і Бауд ходили по під’їздах недобитих великих будинків до мешканців і говорили цю нісенітницю. Мама, як почула, обізвала їх брехунами. За чеченськими звичаями я зобов’язана погодитись. Інакше нам будуть мститися за своє приниження. А старих, щоб залагодити конфлікт, поруч немає. Мама ганьбила «братів» при всьому народі. Вони злі як чорти і погрожують нам. Заявили, що напишуть на нас якийсь донос. Думають страхом змусити мене спілкуватися з ними?! От негідники! На справжніх мусульман і християн такі люди схожі, як кіт на собаку.

Плювати! Я не піду по життю похиленою. Я нічого не маю, але маю гордість!

Нехай береже мене Всевишній від подібних «друзів» і сусідів. І сьогодні, і завтра, і завжди!

Будур

Приїхали Мар’ям і Варя. Мар’ям привезла мені одяг своєї молодшої сестри. Разом пили чай!

Друзі Аліка й Бауда продовжують хамити. Намагаються залякати. Мстяться за відмову. Вони подружились із хлопцями з інших вулиць, які мародерствують на руїнах. Потім продають свої знахідки та пиячать. Щодня!

Один із них, у формі ґантамировця (військова частина чеченців, які прийшли на свою батьківщину з російськими військовими), погнався за мною. Біг двором. А всі жителі вдавали, що сліпі. Я заскочила до тьоті Мар’ям. У неї у квартирі було багато людей: моя мама, бабусі Ніна й Стася, тьотя Варя та Башир. Озброєний автоматом ґантамировець був п’яний. Він пишався своєю зухвалістю. Сміливо вибив ногами дверний замок і ввірвався в чужу квартиру. Усі злякалися. Притихли. Жінки навіть запропонували йому чай. Але хлопець був сердитий. Він заявив:

— Я вашого чаю не хочу!

Його ніжно вмовляли не гніватися.

— Ми тобі не захист, — відразу квапливо попередили мене Варя та бабусі, позадкувавши, як раки.

А я підійшла до нього і сказала:

— Іди геть! Забирайся!

Бо мені вже набридло постійно чекати й боятися смерті. Він здивовано подивився на мене і… вийшов. Сів у дворі недалеко від наших вікон. А моя мама вийшла до нього. Розповідала про те, що ми пережили. Сказала про «зачистку» в січні. Як ми були поранені на ринку ракетою. Ґантамировець попросив пити. Мама винесла йому чаю.

Хлопець його випив. На прощання він заявив, що прийде ще. Сказав:

— Мене звати Магомед або Асламбек, як хочете, на вибір.

— Не гай свого часу! Ти це дарма! — заперечила мама.