Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Увечері ми дізналися, що солдати вбили родича бабусі Ніни. Він працював на телебаченні до війни.

Будур

Я цілий день удома. Болить серце.

Алік у нас щодня, але я намагаюся не давати йому надії, щоб не завдавати болю потім. Увесь вечір він розмовляв із моєю мамою. Пояснював, що спиртне п’є рідко. Говорив, що я йому подобаюсь і він хотів би одружитися зі мною. Розповідав, що, коли російські військові нас і людей із будинку навпроти забрали, їх, хто залишився, посадили в підвал. Самого Аліка, його прийомну матір, названого брата і російських пенсіонерок Галю та Ліду. У Галі на руках був маленький домашній песик, що дивом вижив. А зверху на кришку підвалу військові поставили холодильник. Так вони просиділи чотири доби. Без їжі й питва. Чоловіки й жінки. Молоді і старі. Пенсіонеркам стало погано з серцем. Люди зуміли вибратися, розламавши частину стіни і прокопавши шматком заліза тунель надвір! Інакше б померли від голоду! Бауда й Аліка військові побили за такі «самовільні» дії, але на цьому все й закінчилося.

А тиждень тому в черзі по безкоштовну кашу я познайомилася з молодою жінкою Машею. Вона має сина, а чоловік загинув у Першу війну. Маша живе зі старою хворою матір’ю. Виживають. Мусять збирати банки, пляшки і здавати. Алік був із нами. Він сподобався Маші. Я хочу їх подружити.

Сьогодні мені не пишеться. Серце горить усередині, якщо різко повернутися — гострий біль.

Патошка

Я знепритомніла на кілька хвилин. І ледве не померла. Побачила, що люди й предмети складаються ніби з золотих танцюючих мушок, і відключилась. Я потрапила в трубу з кришталю або чогось подібного. Мене тягло вгору на величезній швидкості, і напівпрозорі створіння, схожі на електричних пуголовків, кричали мені:

— Швидше вгору! Швидше лети з нами! Скоріше, а то не встигнеш!

Я відчувала легкість і зовсім забула, що помираю. А потім мене перестало тягти — і я звалилася вниз. Це сталося в черзі по безкоштовну їжу. Черга билась, і голодні люди виривали шматки хліба й кашу в «роздавальників безкоштовних харчів». Потім мене возили до військово-польового шпиталю МНС і робили уколи. Лікар сказав:

— Це серце. Його ледь чути.

І дав іще з собою таблеток.

Мама казилася, що я не можу робити ніякої хатньої роботи. Сьогодні стала на мене кричати через чайник: він розлився. Вдарила!

Несподівано мама вдягла найдовшу сукню. Найбільшу хустку. І пішла. Без документів. Шукати смерть. Сказала, що не хоче жити. Ніж так голодувати й принижуватись у чергах, постійно хворіти — краще куля снайпера! Сподіваюсь, усе обійдеться і вона прийде назад.

П.

Мені снилася сусідка Тамара. Вона зникла на початку зими 2000 р. Зібралася стати біженкою. Вирішила провідати свою дочку й новонароджену онучку в місті Ставрополі.

Обіцяла повернутись. І пропала безвісти. Зараз родичі шукають і не можуть ніде її знайти. Сон такий. Ранок. Тамара стукає в наше відчинене вікно. Каже:

— Не шукайте мене! Мені від цього погано. Я померла.

Мама сказилась. Побажала мені смерті. У неї зовсім здали нерви. Який жах!

Алік прийшов. Повторює, що за чеченськими законами ми укладемо законний шлюб, тому що я вже в «сімейному віці» — 15 років! Багато моїх однокласниць 13 і 14 років ще до війни вийшли заміж. Одна з них, Міла, уже чекала восени дитину! Я бачила її з величезним животом і важкими торбами в районі ринку, а чоловік, старший за неї років на двадцять, покурюючи цигарку, вальяжно йшов попереду. Але я знаю, що щасливою не буду. Не зможу. Тому що я якоюсь мірою померла. Алік хороший. Але це — не моя доля. Звичайно, можна погодитися, щоб піти від мами — «Злючки-Колючки». Але чуже кохання, якщо йому немає відповіді, швидко набридне і залишить тільки силу безвиході. А він не з тих людей, хто тривалий час може залишатися просто другом.