Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Побували в Маші вдома. Кричуща бідність! Речей немає. Я зібрала з того, що мені дали сусіди, коли виїжджали, подарунки для Маші. Ми купили шоколадку її синові. Назбирали грошей, здаючи порожні пляшки з-під горілки, які тепер усюди валяються! Мама спекла дві перепічки. Промазала їх варенням. Я сподіваюся — Маша стане мусульманкою. І тоді зі зміною імені зміниться її життя.

Ми голосно повторили біля помешкання постраждалої Маші, що наші чоловіки, якщо треба, поживуть у її домі. Упіймають хуліганів! Ті, хто мешкає поряд, підглядали й підслуховували. Вочевидь, вони вирішили: ми — родички її першого чоловіка, батька дитини. Коли ми йшли від Маші, слідом за нами дуже довго маячив хлопець на велосипеді. Явне стеження!

Я зомліла в черзі по кашу. Мені стало погано з серцем. Мене довго ніхто не міг привести до тями.

Випадково поряд опинилася лікарка. Ця жінка кричала:

— Пульс зникає. Ми втрачаємо її!

Урятував мене російський військовий, водій-водовоз. Він скинув величезну цистерну на землю. Обурено закричали чергові. Питна вода — дефіцит. Жителі прийшли здалеку. Але водовоз не слухав людей. Він швидко затяг мене в кабіну машини.

Мама всілася поруч. У мами в руках була біла ганчірка. У метушні, що зчинилася навколо мене, непримітний молодий чеченець своєю кров’ю на білій ганчірці зобразив червоний хрест! Мама виставила «прапор» у вікно. Завзято сигналячи, минаючи всі блокпости, російський військовий домчав нас до шпиталю! Лікарі встигли. Повернули мене мамі й планеті Земля.

Царівна

Маша повідомила: з нею почали вітатися! Сусіди по вулиці передали зі своїми дітьми частування! Отак! Виходить, наш «номер» пройшов.

Привіт!

Снився легендарний корабель «Титанік», і недарма! Я зустріла на ринку родичку Кусум! Її стару тітку. Вона відразу стала пропонувати вийти заміж за її сина Абдулу. Так прийнято в чеченців — знайомити й одружувати. Багато про що нам розповіла. Наприклад, що Кусум поранило і скоро вона має приїхати до своєї мами в Ґрозний. Я записала адресу. Але головне, я дізналася гірку звістку: син Кусум загинув на війні! Дауд! Йому був 21 рік! Сталося це взимку.

І я згадала! Однієї зимової ночі я прокинулась. Пищали й притискалися до мене від холоду щури. Я запалила свічку, але вони вже не боялися світла. І лізли до мене ближче, щоб зігрітися. Врешті я перестала їх ганяти і вони затихли в ногах. Раптом відчула поштовх. Розплющила очі. А біля мене — привид. Я не спала і бачила його! Високий чоловік у білому плащі. Своє обличчя він ретельно ховав за каптуром.

— Я прийшов прощатися до тебе. Не хочу лякати! Мене сильно поранили, — сказав він. — Я прийшов востаннє поглянути на тебе.

— Коли Дауд загинув, у який час? — спитала я родичку — Перед Новим роком чи після нього?

— Дня не знаю! — ухильно відповіла родичка Кусум. — Але поранення було в шию і в голову, навіть матері не дали подивитися — настільки спотворилось тіло.

Будур

Були в Кусум. Вірніше, в її старої хворої мами та в молодшої сестри. Вийшло дивно: ми постукали, хтось підійшов до вхідних дверей! Потім легкими кроками втік. Хвилин за п’ять до нас вийшла молодша сестра Кусум із чудовою дитиною на руках. Ми вже знали — це її дочка. Вона народилася в січні 2000 року! Під обстрілом! Дівчинку назвали східним іменем Райсояна.

Сестра Кусум нервувала, особливо коли говорила зі мною, але запросила нас у дім. Подала чай. У неї дивно смикалось обличчя. Сказала, що Кусум і Аладдин щасливі. Скоро в них народиться дитина! Смерть свого племінника Дауда вона підтвердила.

Великий, багатий дім! Тільки дивно: її мати, яка помирає, не має простих ліків від головного болю. Я пожаліла бабусю. Посиділа поруч. Зробила легкий масаж. Ми попрохали, щоб Кусум прийшла до нас. Незважаючи ні на що, ми будемо раді зустрічі!

Аладдине! Не будь боягузом! Розтлумач правду! Ми зрозуміємо. Тільки не зникай безвісти з нашого життя!