Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Царівна Будур

Ми спимо без дверей, прямо на підлозі. Біля входу ставимо табурет, на нього — виварку для білизни з дровами. Свої двері знайшли, але скручені петлі. Необхідно їх замінити. Невідомі вкрали борошно, те, що дали бойовики. Забрали його разом із великими каструлями. У борошні були рештки нашого товару і музичні касети.

Я вже знайшла великі цвяхи та молоток для ремонту. Із садів, що за нашими вікнами, періодично стріляють. Щойно гримнуло під вікном! Короткий спалах, порив вітру. Я визирнула і швидко сховалась. Побачила — з’явилась яма на асфальті. Нас захистив простінок.

Російські солдати розстріляли пухнастого кота Ліни, пустивши йому кулю в лоб. Вона плакала. А дворову собачку Білочку, яку я рятувала від обстрілу в під’їзді, кулею поранили в шию. Але не добили. Вона промучилася три дні, а потім, задихаючись, померла. Моя мама взяла її на руки й поховала в кущах біля дороги. Наші коти й кішки ще пізньої осені померли від голоду.

Будур

Мерзну. Їжі майже немає. Сьогодні я повинна долагодити вхідні двері. Я вже поставила їх на місце. Тепер потрібно підточити їх знизу, щоб вони зачинились. Адже підлога біля порога піднялась! Будемо йти — заб’ємо квартиру на цвях, а щипці візьмемо з собою. Інакше ми помремо голодною смертю.

Бабусі обдурили нас. Попрохали борошна на перепічку. Сказали, що онук багато їсть. І в них борошна зовсім немає. Пообіцяли в обмін дати макаронів, але знову не дали. А ми щодня їмо шматочки вареного тіста, кришимо на них цибулю.

Болить живіт і правий бік.

Один раз на день ми печемо перепічку. Без масла (його немає). Склад: сода, вода зі снігу, борошно. Перепічка завжди сира, але смачніша за «галушки». Одного разу, коли бабусі-сусідки готували в під’їзді суп на цеглі, то на хвилину відбігли, тому що поряд розірвалася міна. Я скористалася цим і, черпнувши ложкою їхній суп, з’їла вогняні макарони. Не хочу померти з голоду.

Сходили по дрова. Ними нам слугують дошки й поруччя балконів, що впали вниз після обстрілу верхніх поверхів. Постійні труднощі з водою. Топимо сніг. Фільтруємо від кіптяви. Виходить дуже мало — тільки пити. Бродимо ми брудні, чорніші за ніч. У колодязях води немає.

Ми вийшли по дрова і… врятувались! У нашу квартиру залетіла «залізна пташка». Коли повернулися, намели з підлоги повний совок осколків!

На обідньому столі лежала Зелена книга. Їй, на відміну від нас, не пощастило. Вона виявилася вся в ранах. Біля неї дрібні осколки. Цю книгу я збережу. Її треба здати в музей проти війни! Сподіваюся, колись такий буде!

У стіні, спільній із сусідками, з’явилася дірка!

Царівна

Холодно. Ми вдома. Спимо, вдягаючи на себе відразу по кілька старих пальт. Я не знімаю взуття тижнями.

На вікнах — тонка фанера й старі покривала. Виварка-пічка не гріє приміщення без шибок. З рота валить пара, як надворі. Руки від холоду червоні, мов гусячі лапи.

Моя права нога зранку не болить. Великий осколок упокоївся з миром. Спи спокійно, мій залізний товаришу!

До нас приходили військові. Дивилися документи. Усіх записували. Суворо сказали:

— Якщо від ваших будинків або з садів стрілятимуть по нашому посту, ми вас усіх розстріляємо!

— Хто стріляв, ті давно пішли, — відповіла мама. — У наших будинках тільки замучені війною мирні люди! Є старі, діти. Ніяких бойовиків тут немає!