Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Хто хоче, нехай іде й дивиться, що ми їмо. Яке в нас борошно!

Зрозуміло, дивитися охочих не було. Але «кіно» було зроблено. Знову громадська думка спрямована проти нас! Чому така ненависть? Я нічого не розумію. Наші вікна не виходять у двір. Ми рідко бачимо сусідів. Їхніми «походами» не цікавимося.

Я не витримала і крикнула товстій Азі:

— Гей ти, погань! Даремно моя мама носила тобі їжу. Провідувала, коли ти хворіла! Ти брешеш, щоб із себе гріхи зняти?

Аза не змовчала, обізвала мене бляддю. Пообіцяла відлупцювати. Мама намагалася затягти мене в під’їзд, але я вже розлютилась і продовжила:

— Свій біль ти одержиш за наклеп! Мій захисник — там! — Я вказала пальцем на небо. Запала тиша.

Ліна щось зашепотіла Азі на вухо. Повела її в під’їзд. Вони крадійки! Я бачила! Пам’ятаю, було затишшя. Нас не бомбили. Але з вулиці лунало дивне дзижчання, скрегіт. Я висунулася з під’їзду, бурмочучи під ніс:

— Цікаво, що за нова зброя. Як нас убиватимуть?

І побачила отаку картину: ці сусіди йшли з чужих нижніх будинків, навантажені мішками, а в руках тримали мотузку, на якій було багато пилососів, зв’язаних між собою! Пилососи їхали на коліщатах! Саме цей «паровозик» видавав характерне дзижчання. Сусіди не звернули на мене ніякої уваги, радячись, кому який колір більше до вподоби й кому що дістанеться, коли ділитимуть. А я подумала, що люди зовсім збожеволіли, якшо думають не про смерть, а про пилососи в місті, де суцільні руїни.

Стріляють із гармат. Мама кличе мене у квартиру, у нашу нішу, говорить про небезпеку. Я не йду. Стою і дивлюся на будинок навпроти. Туди, де зникли дві жінки, які образили нас брехнею. Я бачу: валяться його поверхи. Горять пожежі. Увесь будинок у чорному димі. Він чорний! Його не видно! На місці будинку — порожнеча.

Де ти, Аладдине?

Не можу продовжувати.

Царівна Поліна-Будур

Удень я плюнула на все і вирішила поспати. Нас продовжували обстрілювати з гармат. Зате коли я прокинулася, стояла повна тиша!

До нас прибігав дядько Валера з середнього під’їзду і розповідав військовий гумор нашого двору. Під обстрілом троє «героїв» вирішили випити: дядько Султан, дід Ніколай і дядько Вовка з приватного сектора (його будинок на розі вже двічі горів). Зібрались у квартирі Ніколая. Але не в кімнаті, де лежала його паралізована старенька мати, а в кухні. Випили. Закусили. Знову випили. І в цей момент по нашому будинку довбонули з гармати. Стіна однієї з кімнат у їхній квартирі вивалилася з речами на вулицю! Старенька мама Ніколая виїхала на ліжку з кімнати в коридор! Попадали полиці з посудом. З меблів збереглася тільки шафа! Решта перетворилася на друзки. (У цей час я спала!)

Але на трьох друзях влучення у квартиру не позначилось. Ніхто не поранений! Обійшлися навіть без подряпин! З курток чоловіки дружно витрушували дрібні осколки й штукатурку.

— А головне, — пританцьовував дядько Валера, — не розбилася пляшка горілки, міцно стиснута в руках Ніколая! Усіх врятувала стіна між кімнатою і кухнею!

Ніколай із хворою мамою відразу переселилися в під’їзд до Ази. У будинок навпроти. Чоловіки на новому місці продовжили своє свято життя! Від радості, що всі живі й не поранені, вони почастували сусіда Валеру чаркою, а Валера прибіг до нас розповісти про цю пригоду. Отакі дива!

Мама злиться все сильніше й сильніше. Її характер зовсім зіпсувався. Від голоду, певно. Я намагаюся не огризатись. Я, навпаки, розповідаю мамі щось для відволікання. Постійно болить шлунок. Постійно хочу їсти. Мені ввижається шматочок справжнього білого хліба. Здається, немає нічого смачнішого. З’їсти б його, і вже не так страшно помирати.

З ноги за допомогою пареної цибулі вийшли відразу дві осколкові крихти! Нога червона. Опухла.