Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

У стихійній «родині» є молода жінка на ім’я Кіра. Вона відразу подружилася з Азою. З Кірою прийшов її син. Він молодший за мене. Жвавий! Сам підійшов, відрекомендувався: Міша! У перший день вони поставилися до нас непогано: співчували моєму пораненню. Фізичній слабкості моєї мами. Я попрохала сокиру (у них інструментів було багато) — наша стара дуже важка. Міша заявив: «Одна секунда!» Покликав мене з собою. Мама дозволила. Ми пішли шукати мені сокиру. Знайшли. Маленьку і легку. Саме для моєї руки! Чоловік, головний у їхній «команді», подарував мамі каністру з соляркою.

Усі ці люди зовні схожі на бомжів. Знаю, вони не винні. Нещасні. Бездомні. Але мені важко приховати свою відразу. Узявши чужу сокирку, я виживаю. І вони виживають! Нас усіх зробили брудними, голодними і вчать красти. Як це огидно! Люди цієї «команди» йдуть чужими дворами, як сарана. Діти-підлітки відпрацьованими рухами оглядають кишені чужого одягу. Бігають по під’їздах. Крадуть. Усюди, скрізь вони.

Після обстрілу деякі поверхи в нашому будинку просіли, з’єднались. Так само вийшло й у будинку навпроти. З-під даху валує чорний дим. Але в дахах давно провали. Полум’я повільно гасне саме. Стіни сирі, немає опалення. І всередині нашої кімнати йде то сніг, то дощ.

Згадую Аладдина. Востаннє ми бачилися позавчора. Він прийшов до мене о десятій ранку. Ми стояли під снігом, тримаючись за руки. Дивовижне відчуття! Він не хотів іти. Він так дивився на мене! Але попрощався й пішов. От і все. Листа я так і не віддала.

Царівна

Товста Аза наговорила пліток новоприбулим. Тепер Міші не дозволяють спілкуватися зі мною. Не пускають до нашого під’їзду. Ватажок групи, проходячи, пробурчав:

— Ми з вами розберемося!

Незрозуміло, що ми їм зробили, у чому винні? Мабуть, у тому, що не п’ємо. Не беремо участі в казна-чому. Терпимо голод, не ходимо грабувати чужі будинки. А їжі немає.

У пожежному колодязі з водою плаває дохлий кіт, але воду пили, і нічого. Ніхто не відмовився і ніхто не захворів. Живі. Зараз частіше топимо сніг і п’ємо. Тільки з відра снігу — склянка води. У сусідок-бабусь — мішок макаронів. Вони не діляться.

Перед тим як піти з дому, макарони приніс Мансур. У той момент його мати щедро відсипала нам цінне частування. Тепер наші сусіди їдять свої макарони самі.

Матінка моя — дурна. Вона всіх підгодовувала восени. У тому числі й Азу. Тоді в нас були харчі. Тепер нічого немає, крім кілограма гнилого борошна. Сьогодні сильно стріляли з гармат. Горіли верхні поверхи, і частина з них обвалилася. Вибуховою хвилею зламало замкнені двері на другому поверсі. Мама зв’язала їх між собою і водночас прив’язала до поруччя сходів. Але в наш під’їзд прийшли Аза, Ліна, дядько Валера та інші сусіди. Вони сказали:

— Голод! Іде голод! — і стали шукати їжу у квартирах.

Ми знайшли банку варення. Я їла варення ложкою, доки мене не стало нудити. Наша основна їжа — склянка води, одна ложка борошна й покришена туди цибуля. Випиваємо і лягаємо.

П’ять кішок у нас уже померли. Мама ховала їх у садах-городах за будинком. Над кожною ридала, як над дитиною. Залишився один кіт. Великий і смугастий. Він, як і нові люди, з’явився з іншого району міста. Ми звемо його Хаттаб. Кіт дуже хоче жити! Їсть солоні помідори! Гризе напівсиру, без масла, перепічку. (Рецепт простий: сода, вода зі снігу, гниле борошно й розігріта на вогнищі під обстрілом порожня сковорідка.) Кіт приносить убитих обгорілих птахів. У когось періодично краде сушену рибу. Йому щастить — не попадається! Учора ми відняли в кота Хаттаба шматок риби й миттю з’їли!

У дворі мешканці поставили круглу велику сіть. Насипали крихт. Ловлять голубів у саморобну пастку. Ловлять, ловлять… Тільки голуби не ловляться.

Сьогодні наполегливо били по нашому будинку з гармат. З одного і з іншого боку. Ми приймали сусідок з онуком у себе в рятівній ніші коридору. Часом, навпаки, самі перебігали в їхній коридор — посидіти на підлозі. Обстріл тривав кілька годин. Снаряди стали влучати до нас у двір.

Яким чином ми живі?! Своєю ерудицією мені займатися немає коли. Ранній підйом, о 04.00. Шукаємо, колемо, пиляємо дрова. Готуємо в під’їзді або вдома. Усе робимо, доки не розвидніло. Щоб не було видно диму. По димових точках б’ють! Думають — бойовики. Еге ж. Тут повно мирних жителів!

Патошка-Будур

Аза й Ліна — брехухи й абсолютні негідниці! Вийшли на свій під’їзд і кричать, що ми в них украли борошно.

Так, наче ми ходимо в їхній будинок. Або взагалі в їхній під’їзд?! Мама навіть не лаялась, каже: