Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Мансур пробрався до буфета й увімкнув пісні Т. Муцураєва. Зробив сильний звук. Наш переляканий шепіт, вибухи, звуки пострілів і голос співака раптом з’єдналися. Стали музикою війни!

Пролунав квапливий стукіт у двері. Прийшов Аладдин! Я подумала, що божеволію. Що це ввижається. Він живим пройшов через це пекло! Як?! Таке бомбардування! А він дістався з палаючого центру до нашого району! Думав — ми голодуємо! (Лежав по дорозі в якийсь канаві, весь брудний.) Він добув і приніс нам темну військову хлібину! Аладдин був весь у бруді, у колючках, розсік руку. Але він — дійшов! Чесно кажучи, помирати мені зовсім перехотілось!

Царівна Поліна-Будур

Учора під бомбардуванням ми поїли. Не один раз, а двічі! Потім чистили й частково прали одяг свого гостя.

Аладдин, зрозуміло, ночував на дивані, а ми тіснилися з мамою на її ліжку, під вікном. Хитрість полягала в тому, що ніжки ліжка ми давно прибрали. Наш захист — стіна й батарея. Рівень ліжка вийшов значно нижчим за підвіконня, майже на підлозі.

На вузьке підвіконня, барикадою, ми прилаштували полиці з книжками (від осколків!). Вийшло: завжди темно. Зате безпечно! Прокинувшись, ми зайнялися переставлянням. Дружно, втрьох, посунули книжкову шафу, загородили нею диван. Звичайно, від снаряда шафа з книжками не врятує, тільки від залізної «дрібноти».

Після ранкового сніданку ми навчалися. Писали граматичні вправи, завчали слова. Я намагалася читати чеченською мовою. Потім арабською. Аладдин уважно слухав. Нарешті він похвалив мене!!!

Потім він розповів, що кілька років не жив удома. Часто був окремо від родини — в інтернаті. Поскаржився, що цієї осені застудив нирки, хворіє. Мама розтерла його маззю від радикуліту. Звеліла обв’язати поперек хусткою. Схитрував він чи ні, але розчулив мою маму. Я помітила: вона плакала на кухні. І бубнила собі під ніс: «Бідолашні діти! Життя не бачили! І життя нема!»

Уранці Аладдин ходив за мамою хвостом. У коридорі ткнувся носом у її плече, як маленький. Потерся щокою і сказав:

— Якщо чесно — я дуже жити хочу. Я боюсь! Я навіть не одружений ще.

Мама нічого не встигла відповісти — пролунав стукіт у двері. Дуже зловісний — я відразу це відчула. Я вийшла. У під’їзді стояли сусіди. Вони пояснили: увечері бомба влучила в будинок поряд. Вона пробила два поверхи. З’єднала їх! Загинула Раїса — вірменка, яка прийняла іслам дванадцять днів назад. Вона стояла на молитві. Не перервала її.

Літня чеченка, яка навчала Раїсу азів ісламської віри, була з нею. Але злякалась. Вискочила на сходи, стала спускатися вниз. Ця жінка врятувалась! Вона всю ніч просиділа на шматку сходів. Її зняли тільки вранці родичі, вночі вони були в підвалі. Літня жінка частково втратила дар мови.

Зелений осколок влучив Раїсі в скроню. Раїсу поховали у свіжій вирві, в саду. Через дорогу від її ж будинку, під вишнею. Аладдин та інші сусіди прочитали над нею молитви.

Незвичайний приємний запах повіяв до поховання від її тіла. Він був і після віддання тіла землі! Чарівне явище могли б підтвердити всі люди, які були присутні на цьому похороні.

Прийшовши додому, я відчула цей запах навколо себе. Я плакала. Мені дедалі страшніше когось втрачати на цій війні. Аладдин торкнувся моєї руки і сказав:

— Раїса в раю! Минуле знято з неї у зв’язку зі зміною віри. Я впевнений! На землі гірше, ніж на небі. Не плач, царівно!

Він попрощався й пішов.

Допомагали на похороні: сусід-росіянин Ніколай, брат Ази Шахрудин, сини чеченочки — сусідки, у якої Раїса тимчасово жила. Також Аладдин і Тагір із приватного сектора. Були всі жінки й чоловіки, хто мешкає в ближчих будинках. Близько двадцяти людей!

Стася забрала собі Раїсину обручку. Зняла з пальця покійної, на пам’ять. Я помітила, як гірко посміхнулась моя мама, і ще сильніше засмутилась. Стільки різної допомоги встигла дати людям Раїса! Як красиво вона вміла співати. Своєю трагічною загибеллю вона вразила мене.

Я боюся втратити Аладдина! Я боюся залишитись без мами! Я — боюся!