Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Тут з’явилася матінка, яка в цей момент ішла на ринок по картоплю, але загубилася в урагані і відразу зіпсувала всю малину. Мама стала з мене сміятися.

Їхали ми додому під грім і блискавки. Бігли крізь сади-городи брудним океаном калюж!

Незважаючи на цю чудну подію, була сьогодні і сварка: хлопець років дев’ятнадцяти в кафе прив’язався до мене (хоча я була в хустці й довгому одязі). Він заявив, що я — «росіянка», і моя мати росіянка, і щоб я «забиралась у Росію». На що я відповіла, що в нього батько — «наркоман», раз він виріс таким дурнем, і щоб він сам забирався в Росію, а тут мій дім!

Учора Буратино сказав:

— Патошко, ти мені снилася!

А я сказала, що він мені теж снився. Це правда. Я бачила інопланетний корабель, іншу планету. Сталась аварія, дув сильний вітер, ми прагнули вижити. І, звичайно ж, Буратино був у цьому сні моїм коханим. Коли я розповіла свій сон, Буратино витріщив очі. Я запитала, що йому снилось. А він хитро відповів:

— Продовження твого сну!

Від камери схову (де товар) загублено ключ, і Буратино не зміг торгувати. Приходили любителі музики в наш ряд, але, на жаль, продавця музичних касет не було. Ми з мамою пояснювали покупцям, щоб завтра прийшли.

Попереду жах: насувається школа, і ринок я бачитиму уривками. Мені доведеться ходити трасою зовсім самій — можуть запхати в машину, вкрасти. Страшно. Доведеться знову з усіма сваритись і битись у класі.

Я розмовляла з росіянкою — вона торгує. Бабуся Іра. До них уночі вломилися бойовики. Виламали двері, сталі ходити кімнатами, дивитися речі.

Вона була зі своїм старим чоловіком. Той сліпий. Думали, їх уб’ють. Бабуся Іра злякалась, але вирішила дати незваним гостям чаю — за кавказьким звичаєм. Вона принесла тацю, поставила перед бойовиками. Ті поговорили про щось чеченською. Потім сказали російською, що йдуть і вбивати не стануть, тому що бабуся Іра прийняла їх належним чином, пригостила.

Бабуся Іра та її чоловік вирішили вибиратись із Ґрозного. Але їм немає куди навіть поїхати, тільки ночувати на лавках у парках Росії. Вона намагається заробити на квиток на автобус до найближчого російського міста. Продає речі з дому.

Я вмію «бачити». Це гра така. На уяву. Медитуєш, заплющуєш очі, а потім уявляєш когось і дивишся в реальному часі, що ця людина робить. Ну ніби щось може збігтися. Я провела кілька експериментів — виходить.

Бачила Лялечку й тьотю Кусум. Тьотя Кусум теж цікавиться грою на уяву і намагається вгадувати предмети та дії інших людей.

Ух! Який бардак!

Ходила я сьогодні до школи. Наші в класі пошепотілися, що я погана «гаскі» — тобто росіянка. Але привіталися, коли я голосно сказала їм: «Салам Алейкум!» Це, виявляється, діє!

Бачила Сету, Тину й Кассі. Здалеку — Магу! Школа починається 10 вересня.

Я провела експеримент із тьотею Кусум: я ж не знаю, де вона живе. Увечері заплющила очі й запитала: що тьотя Кусум робить? І ніби побачила, що вона читає книжку в синій обкладинці! Сьогодні ми зустрілись і вона сказала, що сиділа і в цей час (домовлений) читала блакитний журнал!

Знову той хлопець із кафе чіплявся та обзивав мене через національність, кричав непристойності, погрожував мене вбити.

Удома я читала п’єси пана Мольера у двох книгах від 1913 року з нашої бібліотеки.