Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

В інших новинах передали, що ця штукенція в атмосфері згоріла. А на каналі ОРТ досі сподіваються, що вона спокійно падає. Хтось бреше.

Увесь час захищаю Зулю. Вона розповіла, як на неї напав маніяк, коли вона ходила до 3-го класу. Відтоді всі глузують із неї — адже вона прийшла додому в той день без колготок.

Маніяк місцевий. Він живе на Карпинці. Часто гуляє в плащі по дорозі в школу. Пропонує дітям цукерки в кущах поїсти. Нам якось запропонував. Ми його камінням прогнали: я, Латифа й Заїра. А Зулю він колись упіймав… Влада в нас змінюється, а цей маніяк так і ходить однією й тією самою стежкою, в плащі.

Поля

Мага мене, як і раніше, любить, але мовчить. Я весь час роблю так, щоб ми були разом. Сьогодні, наприклад, утекла з двох уроків і чекала його на лавці за школою. Він прийшов і мовчав. І я мовчала, бо соромилася. Треба першою заговорити!

Сета підказала, що треба написати записку й підкинути Мазі та Хасику-забіяці, типу давайте, приходьте на «трубу». А самим сховатись і чекати: чи прийдуть? Коли що, записку писали не ми, і кінці у воду.

«Труба» по дорозі в школу. Під нею прірва в три метри та бетонні плити внизу. Сама вона тонка й довга, як канат. Заїра сказала, що всі мусульмани після смерті підуть мостом і він буде тонкий, як лезо бритви. Хто робив погані справи, впаде в прірву, а хто хороші — не впаде. А внизу буде вогонь.

Потім ми ходили по «трубі». Це дуже небезпечно. Упадеш головою на бетон — на смерть, якщо рукою або ногою — зламаєш їх. Заїра пройшла до кінця по «трубі», а я дійшла до половини, і тут на мене такий жах напав, що я назад поповзла. Довжина «труби» — метрів п’ять. А Сета хотіла пройти, але побоялась і навіть не ступила на «трубу».

Вітчим удома. Лагодить меблі.

Бачила на ринку, поки торгувала, Мурзилку й Вужа. Це два хлопці чотирнадцяти й шістнадцяти років. Чеченці. Я раніше тобі, Щоденнику, про них не писала. Отже, коротко: це місцеві ринкові злодюжки. Їх інколи ловлять і лупцюють. Живуть вони в зруйнованому будинку. Батьків немає. Убило у війну.

Ми познайомились у вересні. Я слухала їхню балаканину (вони завжди так «працюють»: хтось відволікає, а хтось краде товар зі стола) і вдавала, що не помічаю їхніх дій, а потім сказала:

— Покладіть на місце! Я знаю, що ви крадії.

Вони дуже здивувалися. Сказали, що в мене дар бачити людей. Відтоді підходять інколи поговорити. Про те, що крадії, самі розповідають, довіряють. У мене нічого не крадуть. Скаржаться, коли їх б’ють. Я сміюся, кажу, що їм торгувати треба, а не красти. Але їм товар ніхто не дає, і грошей у них немає. Вони крадуть хліб і сир. Ще придумали смішну штуку: на палицю прилаштували спицю для плетіння й так крадуть у торгівців апельсини та лимони з ящиків. Коли я хворіла на ангіну, вони подарували мені лимон із діркою від спиці.

П.

Привіт!

Сьогодні я вперше пройшла по «трубі» до кінця. Унизу три метри й бетон! Класне відчуття! Голова паморочиться, і так незвично калатає серце! Ти можеш упасти або не впасти вниз. Як пощастить. Напевне, на тому Головному мості мусульман буде здорово!

Переписала з «Махабхарати»:

Хай піднесе людина сама себе,

Хай не принизить вона себе сама;

Бо тільки вона одна собі друг.