Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Поля

Сьогодні Мага біг за мною по вулиці й повторював:

— Я тебе люблю! Люблю! Ти мене любиш?

На що я відповіла, злегка сповільнивши крок:

— Ні!

Авжеж. А чого він чекав? Я була впевнена в собі: нова красива хустка, з-під неї локони каштанового волосся, і ще я підфарбувала очі маминою тушшю!

Поля

Сон. Тисячі років до н. е. Іде будівництво піраміди на березі Нілу. Наближається ніч. Хрускотять під хвилями камінці та мушлі. Люди розклали багаття. Усі втомились. Останні промені зникають на обрії, поблискуючи темно-синім.

Щось привертає мою увагу, і я починаю вдивлятись удалину. Це наближається силует чоловіка. Він іде по воді, здалеку. На душі стає тривожно. Прокидається страх. Ми — будівельники піраміди — знаємо, що днями сталася неприємна подія: у сварці працівник убив свою подругу. Убивцю покарали, але труп дівчини тут, похований під камінням. І, вдивляючись у силует незнайомця, я бачу деталі: він неймовірно високого зросту, у темно-синьому плащі. Має арабську смаглявість, а зріст у висоту метрів сорок. Я б назвала його Ієшуа, Ісою або Ісусом… Але в ньому було щось істинно арабське. Він наблизився, і ми стали порошинками поряд із ним.

— Люди! — пролунав його голос. — Коли ви добудуєте Піраміду, прийде Смерть. Ніхто з вас не залишиться живим.

— Як ти доведеш, чи істина це? — закричали з берега маленькі люди.

— Я залишу вам дещо на пам’ять, — сказав велетень із ликом Ісуса.

Він кинув через наші голови величезного сфінкса, вийнявши його з-під плаща. Сфінкс був у вигляді лева, але з ликом оцього прибульця. Перевернувшись у повітрі, сфінкс став на лапи. Велетень навів руку на сфінкса, і очі його стали розплющуватись, а з них вирвалися білі промені невідомого вогню. Усі люди, що потрапили під цей білий вогонь, перетворилися на попіл. Але поступово погляд став нерухомим і згас. Зник і прибулець: на водній гладіні не лишилося й сліду.

Відтоді минуло тридцять років, і велика Піраміда була збудована нами. Настало свято Завершення. Усі гуляли та співали до пізньої ночі, горіли багаття, і ми раділи, що дожили до свята Завершення.

Але раптом я відчула задушливі страхи, божевільні бажання, які пробігали в голові. Поступово по всьому тілу став відчуватися жар. Поглянувши на обрій, я помітила Його. Він наближався. Тільки одна думка навідала мене в ту мить: «Тікати!» Стрибаючи сходами всередині Піраміди, я ледве розуміла, що роблю. Після трьохсот сходинок мої ноги ледь могли пересуватись. Я прагнула вгору — туди, де була маленька кімната й відкритий саркофаг.

У повному розпачі я лягла в нього і вже хотіла була накритися віком, яке було напрочуд легким (але ним зазвичай не користувались), однак почула Його сміх. Як Він сміявся! Він бачив мене щомиті, і це викликало незбагенні Його веселощі.

Я отямилась і вийшла з Піраміди. Нікого не було. З боку пустелі височіли піраміди та чорний сфінкс. А з води було видно невеликий острів і Його, який йшов удалину.

Усі загинули, як і було роковано. Темрява поступово розвіялася, зібравшись у складках Його плаща, і зникла. Наставав яскравий, сонячний світанок!

Поля

Записала цікавий діалог на ринку: