Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

«Одні мами шлють коробки з лакричними черв’яками, інші батьки — блейзери “Брукс Бразерс”, — втомлено подумав Джек, — і якщо є різниця, то одному Джейсону відомо, в чому вона полягає».

Вони знайшли в кімнаті Альберта Пузиря достатньо їжі, щоб улаштувати трапезу з ковбасками «Слім Джимс», пепероні, нарізаної скибками, і картопляними чіпсами зі смаком солі й оцту. На десерт з’їли упаковку печива. Джек приніс із коридору викинутий туди стілець Альберта і сів біля вікна. Річард умостився на ліжку.

— Так, ти справді нервуєш, — погодився Річард і похитав головою, коли Джек запропонував йому останнє печиво. — Це, звісно ж, параноя. Усе через те, що ти провів останні два місяці в дорозі. Тобі покращає, щойно ти повернешся до матері, Джеку.

— Річарде, — Джек відкинув порожню упаковку «Феймос Еймос», — годі молоти дурниці. Ти що, не бачиш, що відбувається в кампусі?

Річард облизнув губи.

— Я це пояснив. У мене температура. Може, нічого і не відбувається, а якщо й навпаки, то нічого незвичайного. Це моя свідомість сприймає все неправильно. Це один варіант. Інший… ну… драг-дилери.

Річард пересунувся до узголів’я ліжка Альберта Пузиря.

— Ти не вживав наркотиків, Джеку? У своїх мандрах? — Очі Річарда знову спалахнули розумним сяйвом. «Ось логічне пояснення, логічний вихід із цієї ситуації, — промовляло це світло, — Джек якимось чином виявився причетним до торгівлі наркотиками, і ці люди прийшли за ним».

— Ні, — втомлено відповів Джек. — Я завжди вважав, що ти адекватно оцінюєш ситуацію, Річарде, і навіть уявити не міг, що на власні очі побачу, як ти — ти! — використовуєш голову, щоб викривляти факти.

— Джеку, це якась маячня… і ти це знаєш.

— Нарковійни в Спрінгфілді, штат Іллінойс? — перепитав Джек. — І хто з нас розповідає побрехеньки Сібрук-Айленда?

Саме тієї миті в кімнату влетів камінь, засипавши уламками скла підлогу.

Розділ тридцять третій

Річард у мороці

Річард закричав і виставив уперед руку, щоб захистити обличчя. Полетіло скло.

— Подай його сюди, Слоуте!

Джек підвівся. Тупа злість виповнила його. Річард схопив друга за руку.

— Джеку, ні! Відійди від вікна!

— Нахуй, — прогарчав Джек. — Я втомився, що про мене говорять, як про піцу.

Почвара-Етерідж стояла через дорогу, на тротуарі на краю двору, і дивилася на них.