Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Галюцинації не можуть жбурляти каміння, Джеку. — Річард неначе пояснював тугодумові щось дуже просте, але неймовірно важливе. — Це все побрехеньки Сібрук-Айленда. Це…

Новий град каміння пролетів крізь вікно.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

— Ходімо, Річарде. — Джек звів друга на ноги. Підвів до дверей, а потім вивів у коридор. Йому було дуже шкода Річарда. Може, не так сильно, як Вовка… але приблизно.

— Ні… хворий… температура… я не можу…

Чергові камені загупали по комоду в них за спиною. Річард запищав і схопився за Джека, як потопельник. Дикий сміх долинав із двору. Джек побачив, що обличчя Річарда зблідло ще більше і що його хитає, і швидко підвівся. Але не встиг він підхопити друга, як той упав у відчинені двері кімнати Руела Ґарднера.

Річард просто знепритомнів. Він отямився, щойно Джек ущипнув його за ніжну шкіру між великим і вказівним пальцями. Річард не збирався обговорювати те, що відбувалося назовні… удавав, що не розуміє Джекових слів.

Коридором вони обережно пройшли до сходів. Джек зазирнув у кімнату відпочинку і присвиснув.

— Річарде, ти тільки поглянь!

Річард неохоче зиркнув. У кімнаті відпочинку панував розгардіяш. Стільці — перекинуті. Диванні подушки — розрізані. Портрет батька-засновника «Тайєра» на дальній стіні — спотворений: хтось домалював диявольські роги, що стирчали із сивого волосся, хтось інший прималював під носом вуса, а ще хтось третій використав щось гостре, аби невміло надряпати в паху член. Вітрину шафи з пам’ятними подарунками було розбито.

Джеку дуже не подобався неймовірний і незбагненний жах, що зачаївся в обличчі Річарда. У певному сенсі, він легше пережив би появу загонів ельфів, які стрункими неземними лавами крокують коридорами, ніж поступове знищення Школи Тайєра, яку він так любив. Річард вірив, що у Школі Тайєра поєднуються добро і шляхетність, що вона — непорушний бастіон у світі, де ні на що не можна розраховувати… навіть на повернення батьків, які пішли в шафи.

— Хто це накоїв? — сердито запитав Річард. І сам відповів: — Ці почвари. Більше нема кому. — Він поглянув на Джека, і, судячи з виразу обличчя, йому відкрилася істина. — Можливо, це колумбійці, — раптом заявив він. — Вони, можливо, колумбійці, і це, можливо, війна наркокланів, Джеку. Тобі не спадало таке на думку?

Джеку довелося потамувати бажання розреготатися. Так, подібне пояснення міг запропонувати тільки Річард Слоут. Колумбійці. Кокаїнова війна в Школі Тайєра в Спрінгфілді, штат Іллінойс. Елементарно, мій любий Ватсоне, загадку розв’язано на сім із половиною відсотка.

— Гадаю, усе можливо, — відповів Джек. — Давай поглянемо, що там нагорі.

— Навіщо, заради Бога?

— Ну… може, ми там когось знайдемо. — Джек у це не вірив, але відчував, що потрібне хоч якесь обґрунтування. — Може, там хтось сховався. Хтось нормальний, як ми.

Річард поглянув на Джека, потім на розгромлену кімнату відпочинку, і в нього на обличчі знову відбився біль. Тепер Річардове обличчя ніби говорило: «Я справді не хочу на це дивитися, але з якоїсь причини цієї миті я хочу дивитися тільки на це: гірко і огидно, наче кусаєш лимон, або дряпаєш нігтями по грифельній дошці, або водиш виделкою по порцеляні».

— Наркотики — біда нашої країни, — заговорив Річард лекторським тоном. — Тільки минулого тижня я читав у «Нью-Паблік» статтю про поширеність наркотиків, Джеку, і ці люди могли обкуритися. Вони могли нанюхатися кокаїну! Вони могли…

— Ходімо, Річарде, — спокійно обірвав його Джек.

— Я не впевнений, що зможу піднятися сходами, — забурчав як дідуган Річард. — У мене надто висока температура, щоб підніматися сходами.