Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Я так і знав, — у голосі Річарда вчувалося справжнє полегшення. — Скоро піду в медпункт, Джеку. Гадаю, мені не обійтися без антибіотиків.

— Віддай нам його, Слоуте!

— Давай поставимо комод перед вікном, — запропонував Джек.

— Тобі не загрожує небезпека, Слоуте! — прокричав Етерідж. Підбадьорливо посміхнувся. Принаймні права частина обличчя підбадьорливо посміхнулася, а ліва — застигла, як у трупа.

— Чому він настільки схожий на Етеріджа? — спитав Річард із неприродним спокоєм. — Чому його голос так легко проходить крізь скло? І що в нього з обличчям? — Річард говорив дедалі різкіше і, коли він поставив останнє запитання — можливо, найважливіше для нього, — у його голосі чітко пролунав страх: — І де він узяв краватку Етеріджа, Джеку?

— Я не знаю, — відповів Джек.

Ми знову в Сібрук-Айленді, можеш не сумніватися, друже Річі, і, я гадаю, ми танцюватимемо, поки ти не почнеш блювати.

— Віддай нам його, Слоуте, інакше ми прийдемо й заберемо його.

І почвара-Етерідж у лютій посмішці оголив своє єдине ікло.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте, він покійник! Він покійник, і ти відчуєш, як він засмердить, якщо швиденько не відрядиш його до нас.

— Допоможи мені пересунути цей клятий комод! — зашипів Джек.

— Так, — кивнув Річард. — Так, гаразд, ми пересунемо комод, а потім я ляжу і, можливо, піду в лазарет. Як гадаєш, Джеку? Що скажеш? Це гарний план? — На його обличчі застигло благання: він дуже хотів, щоб Джек визнав його план гарним.

— Можливо, — відповів Джек. — Усьому свій час. Зараз комод. Вони можуть почати жбурляти каміння.

Скоро Річард знову провалився в сон — стогнав і щось бурмотів. Гірше того, з кутиків його міцно заплющених очей текли сльози.

— Я не можу його віддати, — казав Річард сльозливим, враженим голосом п’ятирічної дитини, — я хочу, щоб мій тато був зі мною, будь ласка, скажіть мені, де мій тато, але його зараз немає в шафі, мені потрібен мій тато, він скаже мені, що робити. Будь ласка…

Камінь поцілив у вікно. Джек закричав. Задня стінка комода взяла на себе удар. Декілька уламків скла проскочили в щілину праворуч і ліворуч від неї, впали на підлогу і розбилися на друзки.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

— Не можу, — стогнав Річард, крутячись під ковдрою.

— Віддай його нам! — крикнув іще один голос, сповнений реготу і виття. — Ми повернемо його в Сібрук-Айленд, Річарде. Повернемо в Сібрук-Айленд, де він і має бути!

Ще один камінь. Джек інстинктивно пригнувся, хоча камінь знову вдарився об комод. Собаки вили, валували й гарчали.