Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Куди ходив твій батько, як гадаєш? — м’яко запитав Джек. — Як гадаєш, куди він ходив, коли не вийшов із шафи, Річарде?

Річард повільно повернувся до Джека, і його обличчя, зазвичай таке спокійне, розумне і незворушне, розлетілося на друзки. Його груди нерівномірно здіймалися. Раптом Річард упав Джекові на руки, стискаючи їх зі сліпим переляком.

— Воно дотор-р-р-кнулося д-до ме-менееее! — закричав він до Джека. Його тіло в Джекових руках тремтіло, наче електричний дріт під максимальним струмом. — Воно доторкнулося до мене, дотор-р-р-кнулося д-до мене, щось звідти т-т-торкнулося мене, І Я Н-НЕ ЗНА-А-Ю, ЩО ТО БУЛО!

Притиснувши до Джекового плеча гаряче чоло, Річард видавив із себе історію, яку зберігав у собі всі ці роки. Вона виходила грубими маленькими шматками, як деформовані кулі. Слухаючи його, Джек пригадав момент, коли його власний батько пішов у гараж… і повернувся за дві години з іншого боку кварталу. Це було погано, але те, що трапилося з Річардом, виявилося ще гіршим. Це пояснювало Річардове металеве, безкомпромісне визнання реальності, усієї реальності і нічого, крім реальності. Пояснювало його несприйняття всього вигаданого, навіть наукової-фантастики… а Джек знав із власного шкільного досвіду, що такі технарі, як Річард, обожнювали НФ… звісно, якщо це була чиста наука, як у класиків Гайнлайна, Азімова, Артура С. Кларка, Ларрі Нівена. Приберіть від нас усіляке метафізичне лайно на кшталт Робертів Сілверберґів та Баррі Малзберґів, будь ласка, але ми читатимемо про зоряні квадранти і логарифми, аж доки вони не потечуть нам із вух. Але не Річард. Річардова нелюбов до вигадок просунулася настільки глибоко, що він не брався читати жоден роман, якщо тільки це не було домашнє завдання. У дитинстві він дозволяв Джекові обирати замість нього літературу для відгуків на книжки за власним вибором, не надто переймаючись, про що там написано. Він пережовував ці книжки, ніби то була каша. Це стало справжнім викликом для Джека: знайти історію — будь-яку історію, — яка сподобалася б Річарду, розважила б Річарда, захопила б Річарда, як часом хороші романи й історії захоплюють самого Джека… на Джекову думку, до хороших належали ті, що були мало не домірними самому Дивовиддю, і кожна з них пропонувала власну версію Територій. Але йому ніколи не вдавалося видобути з нього жодного тріпотіння, жодної іскри, узагалі жодної реакції. Був то «Рудий поні»[224], «Демон на перегонах», «Ловець у житі»[225] чи «Я — легенда»[226] — реакція завжди однакова: насуплення, зануджене зосередження, а тоді не менш набурмосений і нудний книжковий відгук, за який Річард отримував «С» або, якщо вчитель англійської був особливо щедрим того дня, — «В». У ті кілька семестрів, коли Річард не потрапляв на дошку пошани, це траплялося через його трійку з англійської.

Коли Джек дочитав «Володаря мух» Вільяма Ґолдінга, його кидало то в жар, то в холод, то в тремтіння. Він почувався захопленим і наляканим, і понад усе на світі хотів (як і завжди, коли історія була особливо хорошою), щоб ця книга не закінчувалася, а продовжувалась далі й далі, як життя. От тільки життя було значно нуднішим і безглуздішим, ніж історії. Він знав, що Річарду потрібно здавати відгук на книжку, тому дав йому обшарпаний том у паперовій обкладинці, гадаючи, що цього разу трапиться диво. Має ж Річард якось зреагувати на історію про цих загублених хлопців та їхнє здичавіння. Але Річард відмучив «Володаря мух» так само, як і всі попередні романи, а тоді написав черговий книжковий відгук — гарячий і яскравий, ну просто як у похмільного паталогоанатома, що робить звіт про розрізування жертви автомобільної аварії. «Та що це з тобою? — у відчаї вибухнув Джек. — Що ти, заради Бога, маєш проти хорошої історії, Річарде?» Річард ошелешено глянув на нього, вочевидь і справді не розуміючи причину Джекової злості. «Але ж насправді не існує такої речі, як добре вигадана історія, хіба ні?» — відповів він.

Того дня Джек пішов геть, болісно переживаючи Річардове абсолютне несприйняття вигадок, але сьогодні він, здається, почав краще розуміти це — навіть краще, ніж йому насправді хотілося. Можливо, щоразу, коли Річард розгортав обкладинку книжки, він нібито прочиняв двері комірчини. Можливо, кожна яскрава палітурка, на якій зображено людей, котрих ніколи не було, так, наче вони існували насправді, нагадувала Річардові про ранок, коли містики стало З Нього Досить і Назавжди.

Річард бачить, як батько заходить у шафу у великій спальні і зачиняє за собою двостулкові двері. Річарду, може, п’ять… або шість… не більше семи, це точно. Він чекає п’ять хвилин, тоді десять, і коли тато не виходить із комірчини, він починає трохи боятися. Він кличе. Він кличе

(свою люльку, він кличе свою миску, він кличе свого[227])

батька, а коли батько не відповідає, він кличе його дедалі гучніше і гучніше, підходить дедалі ближче і ближче до шафи і кличе, а коли спливають п’ятнадцять хвилин і батько досі не з’являється, Річард відчиняє дверцята і заходить усередину. Він заходить у морок, наче в печеру.

І щось трапляється.

Коли він проштовхнувся крізь жорсткий твід і м’яку бавовну, часом гладкий шовк батькових пальт, костюмів і піджаків спортивного фасону, запах одягу, нафталінових кульок і зачиненої шафи змінився на інший запах — гарячий і палючий. Річард продовжує лізти вперед, вигукуючи батькове ім’я. Він думає, що десь там — вогнище і батько на ньому горить, бо ж пахне вогнем… і раптом він усвідомлює, що дошки зникли з-під ніг, і стоїть він тепер на торфі. Жахні чорні комахи з сегментованими очима на кінчиках довгих вусів вовтузилися навколо його пухнастих капців. «Татку!» — кричить він. Пальто і костюми зникли, підлога зникла, але під ногами не хрусткий білий сніг, а смердючий торф, де, вочевидь, розмножуються ті бридкі чорні стрибучі комахи. Навіть найсміливіша уява не прийняла б це місце за Нарнію. У відповідь на свій крик Річард чує інші крики — крики та божевільний, біснуватий сміх. Дим звивається навколо нього мерзотним чорним вітром, і Річард повертається назад, проштовхуючись тим шляхом, яким прийшов. Простягає руки вперед, наче сліпий, лихоманливо намацує пальто і принюхується до слабкого, неприємного смороду нафталінових кульок…

І раптом рука ковзає по його зап’ястю.

«Татку?» — запитує Річард, але коли він дивиться вниз, то бачить не людську руку, а якусь лускату зелену штуку, укриту скрученими присосками; зелену штуку, причеплену до довгої гумової руки, що простягається в морок до пари жовтих монголоїдних очей, які витріщаються на нього з неприхованим голодом.

Він з криком виривається і кидається наосліп у морок… і щойно він знову намацує пальцями батькові спортивні пальта і костюми, щойно він чує благословенний раціональний звук — постукування вішаків, та зелена, вкрита присосками рука знову сухо ковзає по шиї… і зникає.

Він чекає і тремтить, блідий, наче вчорашній попіл в охололій печі, десь три години біля тієї клятої шафи, і боїться зайти всередину, боїться тієї зеленої руки і жовтих очей. Він дедалі більше переконується, що тато достоту помер. І коли батько повертається в кімнату під кінець четвертої години, та ще й не з шафи, а з дверей між спальнею і коридором — дверей, розташованих ЗА Річардом, — коли таке трапляється, Річард навіки відрікається від вигадок. Річард заперечує вигадки. Річард відмовляється мати справу з вигадками, давати їм раду чи миритися з ними. Просто-напросто, З Нього Досить. Назавжди. Він стрибає і біжить до батька, улюбленого Морґана Слоута, і обіймає його так міцно, що руки ще з тиждень потім болітимуть. Морґан піднімає його, сміється і запитує, чому Річард такий блідий. Річард усміхається і каже, що то, певно, він з’їв щось не те на сніданок, але тепер йому вже краще. Він цілує батька в щоку і відчуває такий рідний запах поту з одеколоном. Того ж дня він зібрав усі свої збірки казок — «Маленькі золоті книжечки», книжки-панорами, серію «Я Вмію Читати», книжки Доктора С’юза, «Зелену казкову книгу для юних читачів», — поклав їх у коробку і відніс у підвал. А тоді подумав: «Мене не дуже перейматиме, якщо зараз почнеться землетрус, зробить щілину в підлозі і проковтне всі ці книженції. Насправді, це принесло б полегшення. Насправді, це було б таке полегшення, що я б сміявся весь день і, певно, всі вихідні». Цього не трапилося, але Річард відчув значне полегшення, коли книги опинилися в подвійному мóроці — мóроці коробки і мóроці підвалу. Він ніколи знову не погляне на них, як і ніколи не зайде більше в татову шафу з двостулковими дверима. І хоча іноді йому сниться, що під його ліжком або в його власній шафі ховається щось із пожадливими жовтими очима, він ніколи більше не думав про ту зелену, вкриту присосками руку, аж доки в Школі Тайєра не настали страшні часи і він не залився слізьми в обіймах свого друга Джека Сойєра.

З Нього Досить. Назавжди.

Джек сподівався, що, розказавши цю історію і виплакавшись, Річард знову повернеться — більшою чи меншою мірою — до нормального, критично раціонального себе. Насправді, Джеку було байдуже, усе осягнув Річард чи ні. Якщо Річард зможе примирити себе з ключовим аспектом навколишнього божевілля, то зможе під’єднати свій чудовий мозок і допомогти Джекові знайти вихід… вихід із кампусу «Тайєра», а також вихід із Річардовго життя, доки той остаточно не звихнувся.

Однак це не спрацювало. Коли Джек спробував поговорити з ним — розповісти Річардові про випадок, коли його власний батько, Філ, зайшов у гараж і не повернувся, — Річард відмовився слухати. Давню таємницю про те, що трапилося в шафі, було викрито (щось на кшталт того; Річард досі вперто тримався за думку, що то була галюцинація), але з Річарда досі було Достатньо. Назавжди.

Наступного ранку Джек спустився вниз. Він забрав усі свої речі, а також речі, які можуть знадобитися Річардові, — зубну щітку, підручники, зошити, свіжий одяг. Він вирішив, що вони проведуть весь день у кімнаті Пузиря Альберта. Звідти можна спостерігати за воротами і двором. А коли знову впаде темрява, їм, можливо, пощастить утекти.

Джек понишпорив у столі Альберта і знайшов там пляшечку дитячого аспірину. Він з хвильку подивився на неї і подумав, що ці маленькі помаранчеві піґулки розказують про Люблячу Маму зниклого Альберта не менше, ніж коробочка лакричних черв’ячків на полиці в шафі. Джек витрусив приблизно півдюжини таблеток. Дав їх Річарду, і той байдуже прийняв ліки.