Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Іди сюди й лягай, — сказав Джек.

— Ні, — відповів Річард сердитим, тривожним і неймовірно нещасним голосом. Він повернувся до вікна. — Я маю стояти на чатах. Тоді я зможу зробити доповідь для… для… ради опікунів. Пізніше.

Джек злегка доторкнувся до Річардового чола. І хоча воно було холодним — майже крижаним — він сказав:

— Твоя гарячка погіршується. Краще ляж, доки аспірин не подіє.

— Погіршується? — Річард глянув на нього із жалюгідною вдячністю. — Правда?

— Так, — серйозно сказав Джек. — Іди сюди й полеж.

Річард заснув за п’ять хвилин, відколи ліг у ліжко. Джек сів у м’яке крісло Пузиря Альберта, яке прогнулося так, як і Альбертів матрац усередині. У променях денного світла бліде Річардове обличчя набуло вощаного блиску.

День якось минув, і близько четвертої по обіді Джек заснув. Він прокинувся до темряви, не знаючи напевно, як довго дрімав. Знав тільки, що сни його не навідували, і був вдячним за це. Річард тривожно вовтузився, і Джек подумав, що він, певно, скоро прокидатиметься. Джек підвівся і потягнувся, намагаючись розворушити закляклу спину. Він підійшов до вікна, визирнув і завмер на місці, широко розплющивши очі. Першою думкою була: «Я не хочу, щоб Річард бачив це. Ні, якщо я можу щось виправити».

«О Боже, нам потрібно вибиратися звідси, і чим швидше, тим краще, — налякано думав Джек. — Навіть якщо, байдуже чому, вони бояться піти просто на нас».

Але невже він справді збирався забрати Річарда звідси? Він знав, що вони точно так не думають — вони розраховують на те, що він відмовиться занурювати друга в іще більше божевілля.

Перенесися, Джекі. Ти маєш перенестися, і знаєш про це. І ти маєш узяти Річарда із собою, бо це місце котиться в пекло.

Не можу. Перехід на Території остаточно позбавить Річарда розуму.

Байдуже. Ти маєш зробити це. Це найкращий — чи то пак єдиний — варіант, бо саме цього вони не чекають.

— Джеку? — Річард уже сидів. Без окулярів його обличчя мало дивний, оголений вигляд. — Джеку, все минуло? То був сон?

Джек сів на ліжко і поклав руку Річардові на плечі.

— Ні, — сказав він тихим і заспокійливим голосом. — Нічого ще не минуло, Річарде.

— Гадаю, моя температура підвищується, — заявив Річард, відсунувшись від Джека.

Він підійшов до вікна, м’яко затиснувши дужку своїх окулярів між великим і вказівним пальцями. Надягнув окуляри і роззирнувся. Силуети з блискучими очима вешталися туди-сюди. Він довго стояв там, а тоді вчинив дещо таке «нерічардівське», що Джек не міг повірити власним очам. Він знову зняв окуляри і недбало кинув їх на підлогу. Пролунав тонкий тріск, бо одна з лінз розкололася. Тоді він наступив на них, розтоптавши обидві лінзи на порох.

Він підняв їх, оглянув, а тоді безтурботно швиргонув у напрямку смітника Пузиря Альберта. Він сильно промахнувся. На Річардовому обличчі читалася м’яка впертість: «Я не хочу більше нічого бачити, тож я і не побачу більше нічого. Все, я подбав про цю проблему. З Мене Досить. Назавжди».

— Поглянь на це, — сказав він порожнім і зовсім не здивованим голосом. — Я розбив свої окуляри. У мне була запасна пара, але я розбив її в спортзалі два тижні тому. А без них я практично сліпий.