Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек знав, що це неправда, але він був надто враженим, аби сказати бодай щось. Йому зовсім не спадала на думку жодна адекватна реакція на вчинок Річарда. То був останній, чітко прорахований відчайдушний спосіб встояти проти божевілля.

— Гадаю, моя температура стає вищою, — сказав він. — У тебе є ще той аспірин, Джеку?

Джек відсунув шухляду столу і мовчки дав Річардові пляшку. Річард проковтнув шість чи вісім таблеток і знову ліг спати.

Коли насунулись сутінки, Річард повторював обіцянки, що вони обговорять ситуацію, у якій опинилися, але постійно відмовлявся від обіцяного. Він не міг обговорювати втечу, стверджував він, не міг нічого цього обмірковувати, не тепер, до нього повернулася лихоманка, і зараз він почувається значно, значно гірше. Певно, температура вже перевалила за сто п’ять, а то і за всі сто шість[228]. Він казав, що має повернутися в ліжко.

— Річарде, заради Бога! — репетував Джек. — Та ти просто боїшся! От чого я точно ніколи не чекав від тебе…

— Не будь дурним, — відповів Річард, знову лягаючи в Альбертове ліжко. — Я просто хворий, Джеку. Ти ж не думаєш, що я говоритиму про всі ці божевільні речі, коли хворію.

— Річарде, ти хочеш, щоб я пішов і покинув тебе?

Річард озирнувся на Джека через плече і повільно моргнув.

— Ти не підеш, — сказав він і знову заснув.

Близько дев’ятої години в кампусі знову настав таємничий період затишшя, і Річард, певно, відчувши, що тиск на його тендітне душевне здоров’я зменшився, прокинувся і звісив ноги з ліжка. На стінах з’явилися коричневі плями, на які Річард дивився, аж доки не побачив, як до нього підходить Джек.

— Мені значно краще, Джеку, — необдумано сказав він, — але нічого хорошого з розмов про втечу не буде, уже темно, і…

— Ми маємо піти сьогодні, — похмуро сказав Джек. — Вони ж просто чекають, доки ми вийдемо. Стіни пліснявіють, і не кажи, що не бачиш цього.

Річард усміхнувся зі сліпим прийняттям, яке мало не до доводило Джека до сказу. Він любив Річарда, але зараз міг би із задоволенням стукнути його об найближчу запліснявілу стіну.

Саме тієї миті довгі товсті білі жуки почали заповзати до кімнати Пузиря Альберта. Вони вилазили з коричневих пліснявих плям на стінах, ніби пліснява якимось незбагненним чином народжувала їх. Вони вигиналися і викручувалися з м’яких коричневих плям, тоді падали на підлогу і сліпо повзли до ліжка.

Джек уже почав був запитувати себе, невже зір Річарда і справді став значно гіршим, ніж він пригадував, чи той настільки зіпсувався з часу їхньої останньої зустрічі. Тепер він розумів, що першого разу не помилився. Річард досить добре все бачив. Принаймні він точно і без жодних проблем помічав желеподібні штукенції, що відпадали зі стін. Він кричав і притискався до Джека, а його обличчя палало від огиди.

— Жуки, Джеку! О Боже! Жуки! Жуки!

— Усе буде гаразд, добре, Річарде? — сказав Джек. Він стримував Річарда на місці з усією силою, про яку навіть не підозрював. — Ми просто зачекаємо до ранку, правда? Без проблем, правда?

Вони повзли дюжинами й сотнями — пухкі вощано-білі тварюки, схожі на личинок-переростків. Деякі розривалися під час падіння на підлогу. Інші — повільно звивалися долівкою в їхньому напрямку.

— Жуки, Ісусе, нам треба вибиратися, нам треба…

— Слава тобі, Господи, на цю дитину нарешті зійшло осяяння, — сказав Джек.