Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ні, — відказав він, розгублено запустивши руки у волосся. — Ні, ти нікуди не підеш. Там… там, на вулиці, дикі собаки. Дикі собаки, Джеку, в кампусі «Тайєра»! Тобто… ти їх бачив?

— Ага, Річі, я бачив їх, — м’яко сказав Джек, коли Річард знову ялозив руками по вже не такому чистому волоссю, масажуючи його під чудернацькими кутами. Охайний і завжди акуратний друг скидався тепер на милого божевільного кузена-винахідника Дональда Дака — Джиро Ґірлуза.

— Зателефонувати Бойнтону, він відповідає за безпеку, ось що я маю зробити, — казав Річард. — Зателефонувати Бойнтону, в міську поліцію, або…

За деревами, у мóроці, з дальнього боку двору, пролунало виття — гучне, гнучке, майже людське виття. Річард зиркнув у той бік, і його рот затремтів, як у немічної літньої людини. Тоді він благально глянув на Джека.

— Джеку, зачини вікно, гаразд? Мене морозить. Гадаю, я підхопив застуду.

— Звісно, Річарде, — сказав Джек і зачинив вікно, відгороджуючись від виття, наскільки це взагалі можливо.

Розділ тридцять другий

Віддай нам свого пасажира

— Допоможи мені, Річарде, — прошипів Джек.

— Я не хочу пересувати цей комод, Джеку, — відповів Річард дитячим менторським голосом. Тепер, коли вони повернулися в кімнату, темні мішки під очима стали помітнішими. — Хай усе стоїть на своїх місцях.

З вулиці долинуло виття.

Ліжко вже стояло перед дверима. Звичний порядок речей у Річардовій кімнаті кардинально змінився. Річард блимав очима, стояв і озирався. Потім підійшов до ліжка і стягнув ковдри. Одну мовчки простягнув Джеку, а іншу постелив на підлозі. Дістав із кишень дріб’язок і гаманець, акуратно поклав усе на комод. Потім ліг на середину ковдри, накинув її краї на себе і завмер, не знявши окуляри, з написаним на обличчі німим відчаєм.

Ззовні до кімнати підступала густа примарна тиша, яку порушувало лише далеке ревіння важких фур на автостраді. В усьому Нельсон-гаузі не було ані звуку.

— Я не хочу обговорювати те, що відбувається назовні, — виголосив Річард. — Будь ласка, зваж на це.

— Гаразд, Річарде. — Джек не збирався заперечувати. — Ми не будемо це обговорювати.

— На добраніч, Джеку.

— На добраніч, Річарде.

Річард посміхнувся — ледь помітно і неймовірно втомлено, — але цієї посмішки вистачило, щоб серце Джека зігрілося і заболіло.

— Я все одно радий, що ти прийшов, і вранці ми про все поговоримо, — додав Річард. — Я певен, що на той час усе заспокоїться. І застуда, яку я підхопив, мине.

Річард повернувся на правий бік і заплющив очі. Через п’ять хвилин, незважаючи на жорстку підлогу, він уже спав.