Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек довго сидів, удивляючись у пітьму. Іноді бачив світло фар автомобілів, які проїжджали по Спрінгфілд-авеню. Іноді фари і вуличні ліхтарі згасали, наче всю школу висмикували із цієї реальності і на деякий час підвішували в небутті, перш ніж повернути на місце.

Здійнявся вітер. Джек чув, як він шурхотить останніми листочками, які зосталися на деревах, що росли біля чотирикутного двору. Чув, як під його натиском гілки стукають, наче кістки. Чув, як він завиває в проходах між будівлями.

— Цей хлопець повертається, — напружено сказав Джек. Минула година або більше. — Двійник Етеріджа.

— Га?

— Не має значення. Спи. Тобі не треба на це дивитися

Але Річард уже сідав. Перш ніж зупинитися на згорбленій, деформованій фігурі, що йшла до Нельсон-гауза, його погляд устиг пройти по всьому кампусу. Побачене глибоко вразило Річарда й налякало до глибини душі.

Плющ на Монксон-Філд-гаузі, ще вранці ріденький, але все одно зелений, тепер став огидно-жовтим.

— Слоуте! Віддай нам свого пасажира!

Раптом Річардові захотілося тільки одного — знову заснути. Заснути і спати, поки не мине грип (він прокинувся з думкою, що це грип: не якась легенька застуда, а справжній грип). Тільки грип і висока температура могли призвести до настільки жахливих, не пов’язаних із реальністю галюцинацій. Не треба було підходити до відчиненого вікна… і дозволяти Джеку залазити в кімнату. Щойно Річард подумав про це, йому стало соромно за власні думки.

Джек скоса зиркнув на Річарда — бліде обличчя й вирячені очі підказали йому, що той все далі й далі заходить у магічну країну Перенапруги.

Істота надворі була невисокою. Вона стояла на вибіленій морозом траві, нагадуючи троля, що виліз з-під якогось мосту. Руки закінчувалися довгими кігтями і майже сягали колін. Над лівою кишенею армійської куртки був кривий напис «ЕТЕРІДЖ». Куртку троль не застібнув, і Джек бачив під нею порвану і зім’яту сорочку фірми «Пендлетон». Темна пляма з одного боку могла бути і кров’ю, і блювотинням. Троль носив іще краватку — зім’яту, синю, з крихітною золотою буквою «Е» трохи нижче від вузла. Реп’яхи, що причепилися до неї, нагадували гротескні шпильки.

Тільки половина обличчя Етеріджа рухалася, як треба. Джек бачив бруд на волоссі й листя на одязі.

— Слоуте, віддай нам свого пасажира!

Джек знову поглянув на потворного двійника Етеріджа, зустрівся з ним поглядом. Очі Етеріджа вібрували в очницях, точнісінько, як зубці камертона, і Джек зі значним зусиллям відвів погляд.

— Річарде, — прошепотів він. — Не дивися йому в очі.

Річард не відповів. Він, як зачарований, дивився на усміхненого троля — двійника Етеріджа.

Переляканий Джек ударив Річарда по плечу.

— Ох, — видихнув Річард, схопив руку Джека і приклав до свого лоба. — У мене висока температура?

Джек прибрав руку з лоба Річарда — трохи теплого, але зовсім не гарячого.

— Схоже на те.