Розділ «П’ятниця»

— До побачення, люба. Я стежитиму за твоїми успіхами.

На дверях Додо обернулася й помахала йому рукою. Він помітив — чи йому тільки здалося? — що вона плаче.

Гербі Чендлер зачинив за собою двері.

Підійшовши до ліфта, старший розсильний натиснув на кнопку. Поки вони чекали, Додо підправляла вії.

«Сьогодні ліфти повзають, мов черепахи», — подумав Гербі. Він знову нетерлляче натиснув на кнопку і кілька секунд не знімав з неї пальця. Після вчорашньої розмови з Пітером Макдермотом Гербі був сам не свій, з хвилини на хвилину він чекав виклику до Уоррена Трента — виклику, який означав би кінець його кар’єри в готелі «Сейнт-Грегорі». Щоправда, вранці поширилася чутка, ніби готель продана якомусь старому дивакові, але Гербі ця чутка не заспокоїла: якщо Макдермот залишиться адміністратором, то його, Гербі, однаково виженуть — хіба що не зразу, а через кілька днів. Ух, цей Макдермот! Старшого розсильного аж пересмикнуло. «Якби я не був слабаком, то загнав би падлюці ножа в спину», — подумав він.

І тут йому сяйнула ідея. Є ж інший спосіб поквитатися з Макдермотом — може, не такий крутий, та зате дійовий. Звісно, доведеться заплатити, але на таке святе діло не шкода й тих п’яти сотень, що ним Макдермот учора погребував. Що ж, він ще пошкодує про це. «Та я 6 і більше дав, — розмірковував Гербі Чендлер, — аби побачити, як цей Макдермот корчиться де-небудь у канаві». Гербі колись бачив одного типа після такої обробки. Видовище було не з приємних. Старший розсильний облизав губи. Що більше він обмірковував цю ідею, то принаднішою вона йому видавалася. «От спущуся у вестибюль і звідти подзвоню, — вирішив він. — Такі замовлення виконуються швидко. Скажу, хай сьогодні ж увечері…»

Ліфт нарешті прибув. Двері його розчинилися.

В кабіні вже стояло кілька чоловік, які чемно потіснилися, даючи місце Додо. Гербі Чендлер увійшов слідом за нею. Двері зачинилися.

Це був ліфт номер чотири. Час: дванадцять годин одинадцять хвилин.

9

Герцогиня Кройдонська почувалася як людина, що знає: десь повільно догоряє гніт і вогник наближається до невидимої бомби. Чи вибухне бомба і де саме — стане ясно, коли вогник доповзе до неї, а скільки ще чекати — невідомо.

Гніт горів уже чотирнадцять годин.

З учорашнього вечора, відколи детективи пішли, поліція мовчала. Тривожні запитання множилися, залишаючись без відповіді. Що робить зараз поліція? Де Огілві? Де «ягуар»? Чи міг зберегтися якийсь слід, про який вона, попри всю свою обачність та винахідливість, забула? Вона й досі не вірила в таку можливість.

Зараз головне — нічим не виказати свого хвилювання, поводитися нормально, мов нічого не було. Тому, скажімо, сніданок вони замовили на ту ж годину, що й завжди. Герцогиня наполягала на тому, щоб її чоловік поговорив по телефону з Лондоном і Вашінгтоном. Секретареві наказано було підготувати все до завтрашнього від’їзду з Нового Орлеана.

Об одинадцятій годині герцогиня, як завжди, вивела на прогулянку своїх бедлінгтонських тер’єрів. Вона повернулася до Президентського люкса півгодини тому.

Наближався полудень. Але про те, що важило зараз найбільше — про наслідки арешту Огілві, — і досі не чути було ні слова.

Логічно міркуючи, вони вчора створили для себе непробивний захист. Проте, логіка — логікою, а почуття безпеки не приходило…

— Можна подумати, — промовив герцог, — що вони намагаються вимотати кас мовчанкою.

Він стояв у вітальні в своїй характерній позі, дивлячись у вікно. Але сьогодні голос його звучав чітко. З учорашнього дня він навіть не торкнувся чарки, хоч бар був заставлений пляшками.

— Що ж, а ми на це… — почала герцогиня, але не скінчила, бо телефон раптом різко задзвонив, шматуючи їхні нерви.