Розділ «П’ятниця»

— Маєте рацію, — кивнув містер Демпстер.

Пітер помітив, що Крістіна пильно дивиться йому в очі й подумав: «Цікаво, що вона зараз хотіла б мені сказати». Вголос він промовив:

— Я все обміркував. І вважаю своїм обов’язком повідомити вас, на чому я стою.

Містер Демпстер знову взявся за свої окуляри. Тепер він звертався вже до присутніх.

— Звичайно, тверді переконання в усіх нас можуть викликати тільки повагу. Та все-таки мені здається, що остаточне розв язання даної проблеми варто на деякий час відкласти. Якби містер Макдермот погодився, ми могли б повернутися до розгляду її, скажімо, за місяць чи за два.

«Якби містер Макдермот погодився…» Отже, подумав Пітер, цей хитрюга відкриває мені шлях до відступу. Радить скористатися із старого, знайомого прийому: спочатку ти декларуєш свої погляди, присипляєш власне сумління, а потім ідеш на зовсім маленьку поступку. Розумний компроміс між розумними людьми. «Ми могли б повернутися до розгляду цієї проблеми…» Як це добропристойно, як мудро! Хіба ж не властиво цивілізованій людині обирати поміркований, ненасильницький спосіб дій! Візьми хоча б дантистів. Сьогодні на адресу готелю від них надійшов офіційний лист з резолюцією, що засуджувала готельну адміністрацію за інцидент з доктором Ніколасом.

З другого боку, готель і справді перебуває в скрутному становищі, а зміна керівництва спричинить безліч нових ускладнень. Тож чи варто вигадувати додаткові? Може, справді треба трохи почекати?

Отже, чекати? Але доки? Чи настане колись мить, коли ти скажеш: тепер можна все ламати й будувати наново? Завжди знаходиться сила-силенна причин для того, щоб чогось не робити. Пітер згадав, що недавно чув від когось ці слова. Але від кого?

Від доктора Інгрема. Від запального голови з’їзду дантистів, який зрікся цієї посади, бо не хотів зраджувати своїх принципів.

«Час від часу треба зважувати, що тобі дорожче, — казав доктор Інгрем. — Те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш… Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота… Але іноді доля дає нам ще один шанс.

І от цього другого шансу раджу вам уже не пропускати».

— Містере Демпстер, — сказав Пітер. — Закон про громадянські права сформульований ясно й недвозначно. І хоч би як ми намагались обминати його, рано чи пізно нам однаково доведеться йому підкоритися.

— Наскільки мені відомо, — зауважив монреалець, — деякі штати відкидають його на тій підставі, що він порушує їхні права.

Пітер нетерпляче похитав головою і, звертаючись до всіх учасників наради, промовив:

— Я вважаю, що в своїй роботі ми мусимо зважати на вимоги часу. Одна з головних вимог нашого часу народжена боротьбою за громадянські права. Куди краще буде, якщо ми зрозуміємо й добровільно виконаємо цю вимогу — не чекаючи, доки нас до цього змусять. Я вже заявив, що ніколи більше ні я, ні мої підлеглі не робитимуть того, що було зроблено з доктором Ніколасом, і відступатись від своїх слів не збираюся.

Уоррен Трент чмихнув.

— Не всі кольорові будуть докторами Ніколасами!

— Ми й тепер не пускаємо в готель усіх без винятку, містере Трент. Своїх правил ми будемо дотримуватися й далі, але на колір шкіри більше не зважатимемо.

— Попереждаю — ви дограєтеся до того, що готель збанкрутує.

— Ми вже знаємо, що до цього можна догратися не тільки в такий спосіб.