Розділ «В понеділок увечері»

— Певно, коли це сталося, найстрашнішою була самотність.

— Я хотіла вмерти, — відповіла вона просто. — Та потім це минуло. Через якийсь час.

— Яким?

Вона силувано всміхнулася.

— Душевні рани загоюються швидко. Оте бажання — вмерти — зникло за тиждень чи за два.

— А потім?

— Приїхавши до Нового Орлеана, я наказала собі: більше не думай про це. Але не думати не могла. І легше мені не ставало, а навпаки, гіршало. Я розуміла: треба щось робити, але де себе подіти — не знала.

Вона замовкла, і Пітер спитав:

— А що ж далі?

— Можна було б повернутися до університету, але я поклала собі не вертатись. Вчитися заради самого тільки диплома не хотілося, та й навчання втратило принадність, почало видаватися забавою.

— Я вас розумію.

Крістіна задумано піднесла до губ чарку. Дивлячись на її чіткий профіль, він подумав, що цій дівчині, видно, не позичати ні витримки, ані самовладання.

— Ну, а потім, — провадила вона далі, — побачила якось на площі Карондель вивіску «Курси секретарок» і вирішила, що саме це мені й потрібно. Вивчуся на секретарку й працюватиму з ранку до вечора, ні про що, крім роботи, не думаючи. І так воно й вийшло.

— А як ви опинилися в «Сейнт-Грегорі»?

— Я там жила, відколи приїхала з Вісконсіну. І одного ранку, снідаючи, прочитала у відділі оголошень «Таймс-Пікаюн», що власникові готелю потрібна секретарка. Було ще зовсім рано, я зрозуміла, що буду перша, й стала чекати. Тоді У. Т. ще приходив на роботу раніше від усіх. Коли він прийшов, я вже сиділа в його приймальні.

— І він зразу взяв вас?

— Та як вам сказати… Слів «Гаразд, я вас беру» я так і не почула. Дізнавшись, чого я там сиджу, У. Т. відразу завів мене до свого кабінету й почав диктувати листи, а потім завалив поточними справами, і на той час, коли почали приходити інші претендентки, я вже працювала на повну силу. Ну, і вже з власної ініціативи казала їм, що місце зайняте.

Пітер засміявся.

— Старий вірний собі в усьому!

— Він, мабуть, ще довго не знав би, як мене звуть, якби за три-чотири дні по тому я не залишила на його столі записки: мене, мовляв, звуть Крістін Френсіс, прошу призначити мені таку-от платню. Записку він повернув мені, не сказавши ні слова, — тільки поставив у кутку свій підпис і на тому всі формальності скінчилися.