Розділ «В понеділок увечері»

— Ні, з нею все гаразд, вона тільки попросила переказати, що залишиться на ніч у готелі.

— Даруйте, я не розчула, хто зі мною говорить, — сказала економка.

Пітер терпляче пояснив, а потім додав:

— Слухайте, якщо ви в чомусь сумніваєтеся, можете мені передзвонити. Наберіть комутатор «Сейнт-Грегорі» й попросіть, щоб вас з’єднали з адміністратором у вестибюлі.

— Гаразд, сер, я зроблю це, — зразу ж погодилася жінка. Менш як за хвилину їх знову з’єднали. — Ну от, тепер я спокійна, — сказала вона. — А то ми турбуємося за міс Маршу — батько її у від’їзді, не доведи, господи, скоїться щось…

Поклавши трубку, Пітер спіймав себе на тому, що Марша Прейскотт не йде йому з думок. «Треба буде побалакати з нею завтра, — вирішив він. — Зокрема, з’ясувати, що було перед тим, як на неї напали. І чому в номері був такий розгардіяш».

Він помітив, що Гербі Чендлер крадькома позиркує на нього з-за своєї конторки і, підійшовши до старшого розсильного, холодно промовив:

— Вам, здається, сказано було перевірити, що робиться на одинадцятому поверсі.

Очі на Чендлеровій тхорячій фізіономії невинно округлилися.

— А я перевіряв, містере Мак. Обійшов увесь поверх, і всюди було тихо.

«І це щира правда», — подумав Гербі. Кінець кінцем він наважився-таки піднятись на одинадцятий поверх, і там йому враз відлягло від серця, бо на той час було вже по всьому. Більше того, повернувшись у вестибюль, він дізнався, що обидві повії вже непомітно вислизнули з готелю.

— Може, ви недосить уважно прислухалися?

Гербі Чендлер уперто похитав головою.

— Я зробив усе так, як ви звеліли, містере Мак. Ви звеліли поїхати нагору — я й поїхав, хоч це не мій обов’язок.

— Що ж, гаразд. — Пітер відчував, що старший розсильний щось приховує від нього, але вирішив тим часом не припирати його до стінки. — Я з’ясую деякі обставини, і тоді ми, можливо, ще повернемося до цієї розмови.

Ідучи через вестибюль до ліфта, він відчував на своїй спині погляди Гербі Чендлера й старшого детектива Огілві. Цього разу він піднявся тільки на один поверх.

Крістіна чекала на нього в його кабінеті. Вона скинула черевички й з ногами вмостилася в зачохленому шкіряному кріслі — тому самому, в якому сиділа півтори години тому. Очі її були заплющені, думки витали десь далеко-далеко. Поява Пітера повернула її до дійсності.

— Нізащо не одружуйтеся із службовцем готелю, — сказав він їй. — Він собі не належить.

— Дякую, що вчасно попередили, — відповіла Крістіна. — А то я мало не закохалася в нашого, нового заступника шеф-кухаря. — Вона випростала ноги, вступила в черевички. — Більше ніяких неприємностей?

Він усміхнувся, радіючи, що знову бачить Крістіну, чує її голос.