Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Перш ніж знову заплющити очі, я ще раз поглянув на звинуваченого, побачив, як смикається кутик його вуст, неначе він давно вже знав, що насправді відбудеться: керівний орган країни, винний багато в чому, хоч унаслідок невизнання цих провин він аж ніяк не втратить повноважень керувати, не може дозволити собі, щоб одного з його членів, який здійснив ганебний поворот у житті й опинився під підозрою в злочині (дарма що характер злочину суто особистий), за браком доказів виправдали перед усім народом — адже тоді може створитися враження, ніби перед законом не всі рівні, й лишиться туманна підозра, що впаде на сам керівний орган; такого чоловіка вже не зберегти, керівні органи країни, принаймні на верхівці, мають бути представлені особистостями, правильна поведінка яких у приватному житті прикриває все інше, бо інакше те керування поєднається з диктатурою.

— Пане Ґантенбайне...

Я заплющую очі.

— Тут сходинки, — попереджає служник суду, беручи сліпого свідка за лікоть, а коли ми вже вийшли на вулицю, запитав: — Ви тут зорієнтуєтесь?

Я дякую.

— Тут бровка.

Я стукаю ціпком.

Кожна роль має свою провину...

Я напружено чекаю вердикту.

Єдина впевненість щодо Лілі: такої, як я уявляю її собі, не існує; коли-небудь згодом я, можливо, і її, Лілю, бачитиму зовні...

Я знову стою на борту пароплава в останні хвилини перед відплиттям у відкрите море, задоволений, незважаючи на сіру негоду, й натоптую люльку, я, власне, не знаю жодного іншого жесту для цієї миті напруженого задоволення: таж не можна заводити пісень або пускатися в танок серед людей на палубі, проте я не хочу запитувати себе, чому мені так добре стояти на борту білого пароплава перед відплиттям і бути самотнім не тільки на борту, а й у гавані, я натоптую люльку, але запалювати не хочу, я вільний від клопоту і роботи, натомість матроси пнуться зі шкури, намагаючись зняти довгі й важкі швартови з залізних тумб молу; безтурботний, я тепер споглядаю трудові будні цього корабля, де вже піднято трап; отже, я стою з люлькою в роті, не курю, встромив руки в кишені штанів і знаю, чому мені так добре: мені нікому не треба махати рукою, я тільки чекаю глухих гудків, що немов пронизують тіло наскрізь, на другий, хрипкий гудок, бо перший уже пронизав мені тіло. Я ні про кого не думаю, впираюся обома ліктями у фальшборт і бачу, мов пса на повідку, оповитий димом буксир та Неаполь у тумані. Згодом човгаю до другого борту, де бачу людей, багато людей, які лишилися на суходолі й махають руками: родичів, друзів, наречених, стару невтішну матір. Везувію я не бачу. Сірий, важкий та ще й вітряний день. Важкі швартови вже ляснули в темну воду гавані, гудки розсипалися між пакгаузами і митницею, руки замахали жвавіше, білі хусточки, наче клумба нарцисів, і поряд зі мною дама, що теж не махає, поки відстань між кораблем і молом поволі збільшується і з’являється враження, ніби відпливає не корабель, а мол; буксир пнеться й пишається високими бурунами. Обличчя дами (та що мені до нього) не дають роздивитися кінці хустки, які тріпотять на вітрі. Вона просто стоїть із руками в кишенях жакета, їй теж нема кому махати. Ми, я бачу, повільно рушаємо в подорож, хвиль іще немає. Дехто на борту й далі махає рукою, махає та й махає, проте руки махають, а обличчя вже змінюються: вони не бачать, кому махають, і їхні почуття повертаються до теперішності, що насамперед просто порожня, відкрита, легка й бентежно порожня. Тепер загудів і чорний буксир, відчепив буру швартову, що, скрутившись, упала у воду, і ми тепер рухаємося самі, корабель суне повільно, але невпинно. Повз нас ковзнув останній, чорний від водоростей і забілений чайками мол, а наостанок і маяк, здіймаються бризки на хвилерізі, відтепер ми вже вільні — на цілий тиждень, — і шлейф хвиль від нашого корабля, завжди однаковий, зникатиме серед хвиль уранці, опівдні та ввечері.

Я сиджу на палубі.

Нудьга з погляданням на море, чарівлива нудьга: не бути вбитим і не бути змушеним жити...

Я намагаюся читати.

Хіба на борту можна коли-небудь працювати?

Знічев’я прогулянка до бару...

Мені, як уже сказано, добре, не дуже добре, але байдуже добре; я не прагну ніяких розмов, ніяких так званих зустрічей; просто, приплентавшись до бару, знов упізнав синю хустку й нарешті роздивився її обличчя: добре обличчя, мабуть, недавно минуло тридцять, незвичайне обличчя, але заклопотане, несміливе, обличчя, яке приглядається до людей на борту, а саме не хоче бути баченим. Я ніколи не заговорю до неї, вона помиляється, ми тільки впізнали одне одного, двоє людей, які в Неаполі нікому не махали. А я сиджу в барі, щоб читати свою книжечку.

Море сіре, пустельно-гладеньке.

Я озираюся:

Багато італійців, є й американці...