Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Випадок, який уже кілька тижнів займає шпальти всіх газет, відомий кожному, хто читає їх, а отже й Ґантенбайнові; спершу то був тільки напис на нагрудному плакаті продавця газет, «Смерть у Зефельді!» — викрикував він, і про цю подію одразу ж читали, а потім забували в усіх трамваях, тим часом як кримінальна поліція цілісінький місяць марно шукала бодай найменшого сліду, а згодом — уже сенсація, коли заарештували особу, відому в громадському житті, цей скандал зворухнув кожну душу, і нарешті, коли дійшло до суду, з’явилася загроза ще й політичного скандалу...

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — час іще є, але приготуйтеся.

Що я казатиму?

— Сидіть, — каже голос, — я скоро заведу вас, як настане пора.

Це день подання останніх свідчень, до обіду ще далеко, я не знаю, хто саме викликав Ґантенбайна — сторона звинувачення чи захисту, лише знаю, що вердикт, який мають оголосити присяжні, громадська думка давно вже висловила, а що стосується Ґантенбайна, знаю, що він, як і кожен свідок, має єдиний інтерес: зберегти свою роль, а отже, заплющені очі... Знадвору долинає передзвін об одинадцятій годині, заглушивши решту звуків, а потім знову затуркотіли голуби, ох, який той туркіт затишний і огидний...

Я знаю тільки одне:

Коли Ґантенбайн як свідок буде змушений казати правду і Ліля дізнається з газет, що я не сліпий, Ліля і всі мої знайомі...

— Прошу, ось вода.

Люди, звичайно, бачать, що я впрів, але я, річ природна, не хапаюся за карафку і склянку, а лише слухаю, як судовий служник наливає її; здається, не тільки я, приведений сюди як свідок, почуваюся тут обвинуваченим.

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — насмілюся попросити вас...

Я підводжуся.

— ...ще є час.

Із заплющеними очима, щоб перед судом не вийти з ролі, тепер уже із заплющеними очима, бо за жодних обставин я не хочу знову бачити обвинуваченого, я стою, зіпершись на чорного ціпка, готовий прислужитися судові. Але мене треба вести. Я відчуваю сильну руку на своєму лікті, приязну руку, що не відпустить мене, аж поки я, Ґантенбайн Тео, постану або сяду перед бар’єром для свідків.

— Повільно, — чую я, — тільки повільно.

Я чую відлуння своїх кроків у коридорі.

— Обережно, — чую я, — тут сходинки...

Я піднімаю ногу.

— ...три сходинки.

Отже, правою, лівою, правою.

— Гаразд, — чую я, а рука тим часом полишає мій лікоть, — зачекайте тут.