Я чую, як відчиняються двері, безгучні двері, й раптом чую залу.
— Заходьте!
Мене знову беруть за лікоть і ведуть, тож справді не треба розплющувати очей, я тільки постукую чорним ціпком у просторій тиші, порушуваній лише моїм стукотом, тиші, що аж бринить напругою.
— Тут, — чую я, — сідайте.
Я намацую лаву, яка справді там є, й сідаю, рука тепер полишає мене. Тепер тільки б не розплющити очі! Я чую шарудіння паперу, це, мабуть, простора, висока й гола зала із зачиненими вікнами, де не чути туркоту голубів, зала, де повно людей, які дихають, а серед них і звинувачений. Чи впізнав він мене? Передусім я чую, або мені здається, ніби чую, тільки свій пульс на шиї. А більше тим часом не відбувається нічого. Вряди-годи десь далеко позаду щось шарудить, попереду хтось шепочеться, потім знову шелестить папір, а загалом панує тиша. Я знаю, що можна було б побачити, якби я розплющив очі: звинуваченого між двома жандармами, за ними голову суду, десь прокурора в мантії, можливо, це саме він і досі гортає папери, юриста в пенсне й теж у мантії, адвоката, що, нахилившись уперед, якраз передає звинуваченому якусь записку. Далі присяжних, які ще сьогодні мають оголосити вирок, низку напружених облич людей різного соціального походження. А вгорі, мабуть, класичне зображення Правосуддя з терезами в руці й зав’язаними очима... Тепер хтось читає особисті дані про Ґантенбайна, які я маю підтвердити, потім нагадує, що я повинен говорити правду і нічого, крім правди. Я чую відлуння своєї присяги, потім кашель, шарудіння паперів, шерхіт на дерев’яних лавах, кроки, які наближаються до мене, голос:
— Пане Ґантенбайне, чи знаєте ви Каміллу Губер, — чую я, — і відколи ви знаєте її?
Я киваю головою.
— Відколи?
Я замислився.
— Чи не складалося у вас враження...
— Я б хотів тут зазначити, — увірвався якийсь інший голос, — що свідок сліпий, і тому, панове, абсолютно марно ставити запитання, на які сліпий під присягою не може відповісти, надто на запитання...
Дзвінок.
— Натомість я наполягаю...
Дзвінок.
— Панове...
Знявся гамір, усі, здається, напружені до краю, я чекаю, щоб голова знову взяв слово, але він лише закликав до тиші, миті, позбавленої відлуння, й передав слово голосу справа, я ще не чув його:
— Ви знали вбиту?
Я розплющив очі, але не бачив нічого.
— Який характер мали ваші стосунки?
— Манікюр.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 70. Приємного читання.