Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Її обличчя в дзеркалі, коли вона, схиливши голову, розчісує коси, і її потилиця й голе вушко, коли переставила дзеркало, а тепер, коли піднімає голову, розпущені коси, що спадають униз, розпущені коси, немов водоспад, вона струшує головою, поправляючи їх, чує гучномовець у коридорі й провела пальцями обох рук по вилицях і скронях, потім униз, заправивши сухе волосся за теплі вушка, крем на пальцях, вона відчуває свою чутливу шкіру, м’які й податливі щоки, потім підборіддя, потім знов угору до скронь, де вже твердо, потім до крутого й ніжного носика, до його спинки та ніздрів, змащує шкіру і бачить удалині понад недалекою водою берег, мабуть, острів Фаєр-Айленд, а потім знову своє обличчя в дзеркалі, й зупиняється: таж не можна дивитися собі одразу в обидва ока; зупинилася перед своїм поглядом, що лишився далеко за дзеркалом, все інше теж лишилося за дзеркалом, чоло і бліді вуста, вії, які вона розгладила, час іде, шкіра під очима полискувала, прозора, мов шовковий папір, лискуча, втомлена, синювато-коричнева, як мокре осеневе листя, вона напудрилася, час минав, потім зачесалася, берег, поки вона чесала коси, наблизився, шпилька в губах, плаский берег із деревами і пакгаузами, що проминають в ілюмінаторі, опускається і піднімається буй, вона зачісується далі, гучномовець у коридорі просить «уже не...», вона забирає шпильку з вуст і підмальовує губи, відкопиливши їх понад білим периметром зубів, м’які, повні, оксамитово-сильні губи, вона напружує, роздимає або стискає їх, щоб намалювати лінію, тоненьку лінію між шкірою обличчя і вустами, вона нахиляється до дзеркала, щоб бачити краще, вуста, вологі, наче м’якуш розламаного абрикоса, потім накочує губи одна на одну, щоб краще розподілити помаду, й закручує помадну паличку, погляд на вуста в дзеркалі, розтуляє їх, але мовчить, ще є час, гуркочуть якірні ланцюги, пора одягати синю хустку, раптом надворі вітер, корабель, здається, вже не рухається, гуркочуть якірні ланцюги, вона не забуває, що сама, й оглядає своє тіло в дзеркалі, озирає своє тіло зовні, як чоловік, але не думає про нього, накриваючи зачесані коси синьок? хусткою, її тіло вже забуло його, зав’язує хустку під підборіддям, готова за чверть години зійти на пірс, де її зустрінуть, ні про що не здогадуючись, руки, очі та поцілунки...

Невже це справді так?

Той, хто так бачить, — Свобода.

Я стою коло леєра, сунувши руки в кишені штанів, поки кидають швартови, мабуть, я останній на палубі, всі тиснуться до виходу, лихоманка приїзду, холодний ранок, skyline[32] в імлі.

Невже я Свобода?

Випробування для Ґантенбайна не мають кінця-краю, я чалапаю по воді, сам у квартирі, вода віддзеркалюється і хлюпоче, біжать хвильки від кожного кроку, бовть, бовть, вода в усьому нашому довгому коридорі, я чую, й тут не зарадять ніякі окуляри сліпого, хоч куди я піду, вода хлюпоче і бовкає, у вітальні теж, вода від кімнати до кімнати, відображує освітлені вікна, літепла... Ліля не вперше, гарячково намагаючись устигнути, забула закрити воду в душі, але Гантенбайн уперше не помітив цього вчасно... Отже, я чалапаю у воді, а Ліля тим часом стоїть на сцені. Розумієте, вона думала про свій текст. Стисну задля неї кулаки. Або краще закрию воду. Цю процедуру Ґантенбайнові доводиться робити дедалі частіше. Ніколи й слова не кажучи. Але цього разу Гантенбайн прийшов запізно. Цього разу Ліля помітить, хто їй вимкнув душ, і я викажу себе. Що діяти? В плащі й капелюсі, сам, я стою безпорадно в залитій водою квартирі. А все тому, що Гантенбайн, щоб дотримуватися своєї ролі, ніколи й слова не сказав. Чи, може, треба лишити воду, нехай тече собі далі, й сісти в крісло-качалку і задерти ноги на столик, щоб була більша вірогідність, що Гантенбайн, той сліпий, не помітив потопу? Дорогий розв’язок: паркет поздимається. Ліля повернеться додому аж опівночі, а доти вже прибіжать пожильці знизу. Чи, може, Гантебайнові просто піти куди-небудь? Вище балконного порога вода не підніметься. Здається, немає ніякого іншого розв’язку, як знову відкрити воду й лишити, щоб душ наполовину бив на підлогу, а потім вийти з квартири. Але здійснити цей захід мені не дає притаманний йому педагогічний момент. Потім, уже готуючись вийти, я бачу, як вода примхливим язиком повільно, але впевнено підступає до книжок і платівок, які, щоправда, не повинні стояти на підлозі, але Ліля тримає їх там, і я не можу не зважати на своє серце, тож рятую книжки і платівки, її шовкові панчохи та штори, що от-от уже мали вбирати воду. Невже сліпий може поводитись отак? Закритий кран у ванні ще можна пояснити: адже й Гантенбайн відчуває, як йому намокли ноги, й чує, де дзюркоче вода. А як пояснити порятунок книжок і платівок? Отже, я тільки стою, поклавши книжки і платівки в безпечне місце, стою босоніж, збагнувши, що і я повинен прибирати воду, щоб вона не виказала мене, і то негайно, щоб підлога по-справжньому висохла, поки повернеться Ліля. Прокльони не допоможуть, потрібний лише махровий рушник, я обережно, щоб не підняти хвиль, тобто й не поширити невеличкий потоп, кладу його на паркет, він убирає воду, а потім викручую у ванні, щоразу чверть літра, не більше, і отак там і там, босоніж, і знову там, попервах не видно ніякого результату, вода й далі віддзеркалює і хлюпоче. Ще півгодини, і діло зроблене. Я закурив першу сигарету, поглянув на годинника: Ліля тепер у третьому акті. Я стиснув за неї кулаки. А килими? Про них я в паніці не подумав, про мокрісінькі килими, і я вкрився холодним потом. Нема куди дітися, нехай навіть тільки з люті на Ґантенбайна, я стаю навколішки і згортаю килими, аж поки мені судомить руки, потім мну їх. А Пач гасає та тішиться: я бачу лише каламутну воду, яку вичавлюю з килима, й не бачу його лап по всій квартирі, поки що не бачу. За годину я впорався і з килимами. Звичайно, вони не сухі, але решту я лишаю протягам і відчиняю навстіж усі вікна. Потім пиво. До півночі ще година! Трохи виснажений, сідаю в крісло-качалку й запитую себе, чи слушна в принципі моя поведінка. Та нема коли думати: я помічаю брудні лапи, що їх полишив Пач в усій квартирі, й ця обставина вимагає від мене другого раунду біганини з махровим рушником, потім я мию ванну. На щастя, Ліля не приходить обіцяної години, тож килими мають час; вона, безперечно, зустріла кого-небудь, хто по заслугах ушановує її, і так, сподіваюся, мине години три. Тепер північ, я мацаю килим. Можна ще сподіватися, що вона піде до Зібенгаґена, і тоді це протягнеться до четвертої години. Килими, щоправда, не висохнуть, але я одразу візьму Лілю на руки, щоб їй ноги не торкнулися підлоги. Вона запитає, що я робив цілий вечір.

— Ет, — відповім я, — працював.

Вона зрадіє.

А я засміюся.

Але наступного ранку я бачу, що паркет (я аж тепер подумав про нього!) посірів, побілів і вкрився плямами, і вже не знаю, як Ґантенбайн пояснить цю обставину... Я знову безпорадний. Паркет викаже мене. Не зарадить нічого. Тільки одне: я знов одягаю краватку, спершу чисту сорочку, а потім краватку, далі відкриваю воду в душі, і то так, щоб вода сіялася й поза ванну, знову кладу на підлогу книжки і платівки, бо ж уже почався потоп, а потім беру піджак, чорний ціпок і йду собі геть.

Ну, а далі?

Ліля, незважаючи на потоп, не могла повірити, що вона забула закрити душ. Це могла бути тільки моя провина. Щоб отаке з душем більше ніколи не повторилося, наказала вона. Ґантенбайн не міг суперечити.

Невже Ґантенбайн дурень?

Ґантенбайн як батько:

Старша медсестра, підвівши його до білого ліжечка, з одного боку, не розуміла, навіщо це сліпому, а з другого — захоплено думала, що батько ніколи не впізнає своєї дитини, ніколи й нізащо, і коли вона, поставивши сувору умову, що не можна ані обмацувати немовля, ані навіть цілувати його, нарешті підняла біле запинало, Ґантенбайнові не треба було й прикидатися: він і справді не побачив нічого унікального. Знаменна мить — безперечно, але не для очей. Історична мить. А що він побачив? Немовля. А того, що розповіла сестра під час оглядин, Ґантенбайн не бачив. Немовля, як і тисячі інших. Як і слід сподіватися, чогось іншого годі було сподіватися. Він мовчав; Ґантенбайнові й не треба прикидатися, перша зустріч пройшла чудово. Він радіє, що Ліля зрозуміла. А от кричала моторошно. Тепер ось лежить, бліда, коси позлипались, але усміхається, і Ґантенбайн тримає її вологу руку.

Народилася дівчинка.

Згодом, сам, спершу на вулиці з чорним ціпком, яким постукував, та в супроводі Пача, що нічого не знав про подію, а потім у громадському парку, де Ґантенбайн сів на лаву, він відчув першу батьківську тривогу: немовля, поки його митимуть, важитимуть і сповиватимуть, можуть сплутати з іншим немовлям. Він сам, як відомо, не міг бачити. Охоплений неспокоєм, він знову повернувся до лікарні. Щоб побачити немовля. Його годі було відмовити, він не зважав на розпорядок, він повинен бачити немовля, і, оскільки про таке бажання вкрай рідко чують від людини з жовтою нарукавною пов’язкою сліпого, йому не змогли відмовити. Ліля спала. Отож довелося йти навшпиньки. А старша сестра, побачивши, як добродій Ґантенбайн, сліпий батько, принаймні десять хвилин стояв перед білим ліжечком, щиро зворушилася. Звичайно, він не запитував, чи це справді його дитина, бо таке запитання неправильно зрозуміли б. У коридорі, де тими немовлятами аж кишіло, старша сестра повела його за руку, він і справді почувався сліпим. Як ще ніколи в житті. Тривога аж ніяк не розвіялася, коли Ґантенбайн у супроводі Пача знову пішов по вулиці, а невдовзі зайшов до бару випити вишнівки. Щоб отямитись. А тяма полягала в тому, що він просто вірив: зараз він зайде до друкарні, знявши, звичайно, спершу окуляри для сліпих і жовту нарукавну пов’язку, бо йому не байдуже, яким шрифтом і яка друкарня, і тому він неодмінно хоче бачити кліше, перш ніж дозволить опублікувати радісне оголошення:

«БЕАТРИСА...»

Гарне ім’я...

Беатриса Ґантенбайн, як її колись називатимуть, звучить не так гарно, але цього вже не зміниш, такого не вибирають; батько завжди один, хоч як би він називався.