Читаю далі.
Вона сидить плечима до мене, коло самого бару. Тепер без хустки, білява: як можуть італійки з темними очима бути білявими? Її повите сигаретним димом обличчя я бачу в дзеркалі. Гарне. Вона знає про це й намагається бути непомітною, але ж привертає до себе увагу, бо, хоч як ревно вдає, ніби незворушна і знуджена, на душі в неї неспокій. Як в утікачки. Вона (як можна було б думати) щось вирішила, піддавшись розпачливому настроєві, потім настрій минув, а розпач лишився, але ж діло треба довести до кінця, треба мати самоповагу, і вона п’є.
Перший обід:
Я сідаю за стіл з молодою парою, панує поштивість, четвертий стілець за нашим круглим столом пустує...
Погода поліпшується.
Пополудні сиджу на палубі.
Палермо:
Ми сидимо вже за вечерею, молодята і я, я дав їм розповісти про економічні можливості в Канаді, й киваю головою, коли стюард приводить до нашого столу її, даму з синьою хусткою, що тепер у чорній вечірній сукні і, звичайно, без хустки. Здається, вона розчарована, що доля звела нас за столом, але що тут удієш? На ній перлове намисто, колись і я дарував таке, коси тепер зачесані вгору, та ще сонцезахисні окуляри, щоб ніхто не прочитав нічого в її очах. На її руці, коли вона взяла до рук велике меню, я помітив шлюбну обручку. Щоб не роздивлятися далі, вдаю, ніби в моїй рибі повно кісток. З офіціантом вона розмовляє італійською: бездоганно, але ця мова їй не рідна. Її коси (я бачу їх, коли обертаюся гукнути офіціанта, який опікується винами) не білі, але, можливо, їх робить такими освітлення в залі. Надворі Палермо в сутінках, ми й далі стоїмо на якорі. Впершись очима в рибу й працюючи, мов хірург, я навіть не підвів очі, коли офіціант показав етикетку, я зосередився на кістках, які годі було знайти, й бачив лише її руку, хлібчик грісині хруснув і розкришився, і бачив лікоть — її вік. Молодята, що їдуть до Канади, розмовляють між собою. Слава Богу, має ж хтось розмовляти. Коли офіціант забирає мою тарілку, я дивлюся перед собою. Вона, мабуть, гарна, я читаю це на обличчях за сусідніми столиками. Вона запитує, чи їй уже можна курити, а я тим часом розмовляю з молодятами, чиє майбутнє таке певне. Незнайомка майже нічого не їсть. Вона лишає нас перед десертом, і ми знову киваємо одне одному, проте забуває сумочку; молодий шлюбний чоловік подає її — джентльмен. Її зуби, коли вона усміхнулася, її шия, хода, коли вона йде через залу, — я чищу яблуко й дивлюся їй услід...
Це могла б бути Ліля.
(Ліля зовні.)
Чоловіки в барі, коли вона заходить, виструнчуються, даючи їй дорогу, вона мов пливе, її тіло майже непорушне, а оскільки всі червоні високі стільчики зайняті, я підводжуся. Навіть не озвавшись до неї. Вона сідає, навіть не кивнувши. Я розумію її зневагу до чоловіків і йду на палубу спостерігати ніч...
Гібралтар:
Ми кілька годин стоїмо на якорі, дивлячись на славетну скелю, навколо нас кишать хиткі човни, торгівці пропонують марокканські килими, крик і галас, кидають нагору мотуззя, тож треба тільки тягнути, а потім покласти в кошик свої долари, вітер, але всі на палубі, отже, й ми, дама в синій хустці і я з руками в кишенях штанів, навіть не знаю, як у нас дійшло до розмови, здається, без підготовки, без запитань на кшталт «А ви вперше пливете через Атлантику?»... Навіть Ліля (якщо припустити, що це Ліля) не має ніяких заготовлених думок, а одразу переходить до діла, сховавши руки в кишені шкіряного жакета; вона, здається, безтурботна й легенька, мов чайка.
— Ага, — кажу я, — тут уже ніхто не сідає.
Ми розмовляємо німецькою.
— Чайки, — кажу я далі, — хотілося б знати, чи це ті самі, що кружляли навколо нас у Неаполі.
Але вона, здається, переймається іншим клопотом.
— Молодик за нашим столом, — не відступаю я, щоб розмова не згасла, — стверджує, що ці самі чайки полетять за нами аж до Америки.
Пауза, бо мені вже нічого не спадає на гадку про чайок, і я вибиваю люльку...
Отака наша розмова!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 74. Приємного читання.