Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Початок був би зроблений.

Що далі?

Звичайно, треба мати й ціпка...

Я уявляю собі:

Ґантенбайн, коли вперше вийшов на вулицю (серце йому, звісно, калатало), пройшов недалеко: вже перший перехожий, що трапився назустріч Ґантенбайнові, спорядженому темними окулярами і чорним ціпком, яким він, мов сліпий, постукував по бровці й анітрохи не відхилявся вбік від прямого, як лінійка, маршруту, спантеличив його грубим запитанням, чи він ока в голові не має, і Ґантенбайн, замість зрадіти цьому першому підтвердженню, зупинився, втративши дар мови від гніву на хама, і навіть озирнувся йому вслід. Сліпий, що озирається! Перша помилка. Його намір нікому не поступатися дорогою, хоч би хто йшов назустріч, може, й слушний, але він ішов надто швидко. Надто зумисне. На початку людина завжди переграє. З хвилину Ґантенбайн стояв мовчки, треба позбутися скутості, перш ніж іти далі й стукотіти ціпком об бровку. Звичайно, він обрав територію, яку добре знав. Кройц-плац, вулиця Цельтвег, Гайм-плац — колись по них він щодня ходив до школи, тож знав їх напам’ять. Дійшовши до школи «Hohen Promenade», що стоїть на пагорбі, на алеї, де не було нікого, він зняв окуляри: Цюрих — блакитне місто, і тільки мої окуляри роблять його сірим, як попіл, навіть страшно стає, сірим, як попіл, із легеньким бузковим відтінком. Чуття прощання, коли я знову вдягнув окуляри, годі було уникнути. Отже, далі. Навіть вибір пори дня має бути правильним, обідня перерва, коли люди не спостерігають, а просто хочуть їсти. Коли згодом, коло готелю «Helmhaus», один добродій завдав собі клопоту перевести його через вулицю, Ґантенбайн почувався, мов ошуканець; слід звикнути до такого. Вулиця Шторхен-гасе, Вайн-плац, вулиця Реннвеґ; коли йти повільніше, то краще; стукати ціпком не слід надто часто, досить лише раз по раз, думав я. Найважливіше: хоч би що довелося побачити, ніколи не висловлювати своєї думки. Чому сліпі породжують чуття не жалю, а примирення? Мало-помалу, думав я, Ґантенбайн починає насолоджуватися своїм станом, аж поки — окуляри не давали йому змоги бачити червоне світло — завищали зненацька зупинені колеса, одразу позаду нього. Від страху, хоч і не зазнав найменшої небезпеки, Ґантенбайн загубив ціпка, що лежав, як він одразу побачив, на асфальті між уже нерухомими колесами, і тут сталася друга помилка: сліпий не чекав, а нахилився й сам підняв свого ціпка. Тож він уже виказав себе? Свідків не бракувало, вищання шин зупинило багатьох людей, він бачив їх, тих лемурів, дехто підступив ближче, синій від цікавості або обурення, а у фіалковому спортивному автомобілі («Кармані») сиділа й хитала головою страхітливо розмальована блондинка: ундина, теж із зеленавими косами й сливовими губами. Може, він сліпий? Її шубка мала колір гнилих водоростей. Сліпий він чи ні?.. Він сказав «так», атож, уперше сказав світові, що сліпий, угу, й роззирнувся, щоб побачити, чи вірять йому люди... На щастя, поблизу не було поліції. Лемури сперечалися, кому він завдячує своїм життям, і були згодні зі збудженою «Карман»-дамою, що він зобов’язаний носити жовту нарукавну пов’язку. Ґантенбайн про це не подумав. Він мовчав. Він загубив капелюха, що, як бачив, лежав на недалекому тротуарі, і, дарма що загубив, цей інцидент, на його думку, власне, вже скінчився, бо ані його ліва гомілка, ані її лискучо-білий бампер не зазнали ніякої очевидної шкоди. Чому ніхто не подасть йому капелюха? Зеленава ундина, й далі перелякана щастям, яке спіткало його, не хотіла їхати далі, не заручившись згодою всіх, що вона сама невинність, навіть згодою однієї хатньої господині, яка затято мовчала. Ґантенбайн бачив, що йдеться вже не про нього, а про те, чому така особа взагалі їздить у такому автомобілі. Йому стало шкода блондинки, раптом усі напустилися на неї. Її брови видавалися чорно-бурими, мов гниле торішнє листя, чорно-бурими і аж чорно-синіми. Хатня господиня, взявши Ґантенбайна під руку, мало не криком розповідала, що його мало не переїхала кокотка, еге ж, кокотка; він не вимовив ані слова. Сліпий не судить. Чи він не травмований, запитала хатня господиня, наче розфарбована «Карман»-дама не питала його про це ще на початку. Ґантенбайн не тільки не постраждав, а зненацька відновив самовладання: аж тепер зрозумів, що сталося. Поки йому яскраво змальовували, що він міг і загинути, сліпий одягнув собі на голову капелюха, власноруч піднявши його з тротуару на очах в усіх свідків. У його сліпоті, бачив він, не сумнівався ніхто. Лемури, ніяк не здатні розійтися цього нудного буденного дня, обурювалися тепер сучасним вуличним рухом. Когось колись тут уже переїхали. Загалом люди були озлоблені. Оскільки Ґантенбайнові не годилося одразу рушати далі, він знову зняв капелюха і струсив з нього вуличний пил, господиня тим часом дедалі лютіше насідалася на кокотку. Зрештою Ґантенбайн знову насадив на голову капелюха, тепер уже чистого, пора йти, він не хотів чекати, поки прийде поліція й вимагатиме документів, посвідчення водія, чи, може, навіть посвідчення сліпого, а «Карман»-дама сповістила, що тільки їй і нікому іншому він завдячує своїм життям. Її рука в бузковій рукавичці лежить на важелі коробки передач, вона запускає нікчемний мотор і вдячно запитує, куди йому треба. «Додому!» — відповідає він. «Де ви живете?» — запитує вона. Ззаду знову сигналить автомобіль, а що Ґантенбайн побачив ще й трамвай, який через них не міг рушити далі, він, миттю наважившись, сів у її машину, де його обгавкав справді не побачений песик. Коротко острижений пудель. Дама нервово ввімкнула передачу, сіпнуло, й машина поїхала.

А тепер: про що їм розмовляти?

Чому він не носить жовтої нарукавної пов’язки, запитала вона, не з докором, а з материнською турботою. Граючи роль сліпого, він запитав у відповідь, чи песик, якого він мало не розчавив, фокстер’єр. Запитання було дилетантським, як у початківця. Ґантенбайн замовк. Який жахливий рух на вулицях, повідомила вона, щоб виправдати ненастанне посіпування машини. Він бачив, що вони їдуть до центру, озеро блищало, мов осяяне місяцем, навколо нічна ясність із чорними стовбурами та гіллям, зелень — як бронза, ніхто не носить білих сорочок, знайомі прапори на мосту тепер барвисто-чужі, майорять барви країни, якої не існує, саме тому приємно дивитися на них. Тільки знайомий силует із вежею — й далі знайомий силует. Ґантенбайн був щасливий, що ніхто не вбрав білої сорочки, відчував полегкість і задоволення, хоч куди звертав свої очі. Чайки бузкові. Навіть шолом поліцая бузковий. Він у захваті. Чи задоволена вона своїм «Карманом», запитав він. Звідки сліпий знає, що в неї «Карман»? Але пройшло навіть це, і він дивувався. Щоб засвідчити свою сліпоту, цілком досить струшувати інколи попіл із сигарети поряд із попільничкою, єдина прикрість — не можна розмовляти про фільми. Фільми об’єднують. Навіть жінка, здається, не дуже тямила, про що можна розмовляти зі сліпим, і тому зумовлена сліпотою спокуса розмовляти про особисте була досить велика. Чи одружений він? Із жахом дивлячись, як вона перетнула біло-бузкову обмежувальну лінію, Ґантенбайн не спромігся відповісти, а потім вони обігнали не тільки трамвай, а й запитання, і він полегшено зітхнув. Аякже, відповіла, вона задоволена «Карманом». Інколи жінка поглядала на нього збоку, цікава побачити, кому вона врятувала життя. Сподіваюся, це для вас не великий гак, мовив Ґантенбайн; свою адресу, звичайно, фальшиву, він назвав тільки приблизно. Її руки в бузкових рукавичках на кермі чекали, поки вулицю перейде ще один гурт синявих лемурів, і вона знову запитала, чи дбає про нього хто-небудь. На щастя, слід їхати, зелене світло, треба перемкнути передачу. Він уже здогадувався про повсякденні труднощі своєї ролі, скажімо, сидіти коло жінки, що веде машину, й не мовити ані слова, ні разу не зітхнути, не давати ніяких чоловічих порад, ні разу не здригнутися, коли бачиш те, чого недобачила вона, наприклад ваговоз справа, і бути приязним, не помічати її помилок, коли вона, атож, знову ледь устигла проскочити, бути приязним, нескутим...

— Дякую, — мовив він, — я тут удома.

— Тут? — запитала вона й зупинилася, поставивши на ручне гальмо, і додала: — Тоді ми сусіди.

Такого Ґантенбайн не сподівався.

— Так, — повторила вона, — ми сусіди!

Вони сиділи тепер у непорушному автомобілі, вона вже вимкнула мотор, а Ґантенбайн, утративши все самовладання, не міг підвестися. Що далі? Жінка не здивувалася, що сліпий, їдучи в машині, а отже, не стукаючи ціпком об бровку, заявив, що він тут удома. Вона, мабуть, вірила в притаманне йому шосте чуття й відверто зраділа, що має сусіду, який ніколи не зможе побачити її чоловіка, і думка постати перед його очима як дама окрилила її. Може, зварити йому кави? Тепер йому був би до вподоби коньяк. А може, чаю? Він не смів відмовитись, він повинен ставитися до неї як до дами, щоб урятувати свою роль сліпого, і, коли вона невинно запитала, як його, зрештою, звати, він не міг не представитися.

— Ґантенбайн? — перепитала вона. — Ви часом не родич...

— Ні, — відповів він.

— Ні, — проказала вона, — який збіг!

Вона не раз повторила ці слова, поки порпалась у крокодилячій сумці, щоб назвати й своє ім’я, дати візитку з оздобленим краєм, яку він і сам добре бачив, але вона прочитала вголос: «Камілла Губер». Напису, який стояв нижче, вона не прочитала: «Манікюр». Для сліпого це не має значення. Так само й попередження: «Тільки домовившись по телефону». Ґантенбайн лише повторив почуте: «Камілла Губер». Цього досить. Устромив карточку до кишені, а вона запитала, де саме живе її сусіда.

— Там, — відповів він, — у синьому будинку.

Вона глянула, але не побачила синього будинку.

— Гм, — замислився він. — Де ж ми тоді?

Тепер він був змушений брехати далі: