Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Ви не сліпі.

Я не запитую, відколи вона знає про це.

— Ні, — кажу я, — а що?

Уже з чорним ціпком, коли ми стояли в коридорі і, власне, вже попрощалися, я взявся за ручку дверей і побачив на обличчі Камілли, що вона ще не все сказала.

— Пане Ґантенбайне, — почала вона.

Я чекав.

— Я нікому не скажу, що ви не сліпі, покладіться на мене, але й ви не кажіть нікому, що ви бачили.

То була угода.

Водночас я не без страху помітив, що Ліля, хоч як я намагався уявити її досі, ніколи не мала дитини. Я просто не думав про це.

Дитини від кого?

Я уявляю собі:

Пополудні в барі, коли незнайомий добродій запитав її, чи має вона дітей, запитав, звичайно, без цікавості, а просто так, балачки між солоним мигдалевим горішком і наступним мигдалевим горішком, вона аж ніяк не промовчала, а сказала, скільки років її дитині. А він, незнайомий добродій у чорному вечірньому костюмі, здається, вже забув, як він стояв у вітальні й чекав, щоб завезти її до театру. Нахиливши голову, щоб прочитати назви, він стоїть перед книжковими полицями, запхавши руки в кишені піджака, щоб ні за що не братися. Він не знає, що дама робить так довго, після того як він уже допоміг їй одягти хутряне манто. Але чекає без нетерпіння, без сліду досади. Можливо, юна не може знайти ключа, й він усвідомив, наскільки виграє його поведінка в порівнянні з манерами її чоловіка, що тепер у Лондоні, а його люльки стоять в інкській чаші: адже він не знає, що таке нетерпіння, коли його змушують чекати, бо з цією жінкою його не пов’язує шлюб. Незнайомий добродій не знає й навіть не здогадується, що робить Ліля так довго, і це просто чарує його. Одного разу в передпокої почувся цокіт її високих підборів. Щоправда, виходячи, вона сказала, що він може скористатися баром. Але він не хоче. Він не хоче тут нічого чіпати. З руками в кишенях піджака стоїть незнайомий добродій, він тут, але не хоче знати, де він, і спокійно, без цікавості, чекає. Навіть сам погляд на книжки — цього вже забагато, бо це дотик до середовища, про яке він нічого не хоче знати. А тут іще й люльки в інкській чаші. Він знає: вона не впала з небес тільки на те, щоб іти з ним до театру, жодна дама ще не падала з небес пополудні в барі. Таж ми знаємо, рано чи пізно все постане саме собою: дійсність середовища, родина, її історія — реальні і, звичайно, заплутані. Але він не хоче знати про це. Не хоче навіть сідати. Навіть запальничка «Dunhill Gold», якою він скористався і яку вона, напевне, подарувала своєму чоловікові, на мить скаламутила його настрій: він не хоче ставати тут своїм. Він курить, стоїть і курить. Ніхто не знає, чому ця оселя Свободи й Лілі заважає йому, а втім, у ній панує несмак. Дзиґарі доби Людовіка XV. Білі м’які шкіряні крісла. Череп’яний інкський собака. Геть усе позбавлене смаку, але є. Чому обличчя, яке зустрічаєш, ніколи не ширяє в порожнечі? Тож він і не хоче дуже роздивлятися. Отже, краще до театру! Коли вона від часу до часу заходить до кімнати, він стоїть коло вікна, але не оглядає помешкання, а дивиться на вулицю; він забув, що вона має дитину, про яку треба подбати, перш ніж мати піде дивитися оперу.

— Чому ви нічого не п’єте?

Поки вона йде до бару, щоб дати випити незнайомому добродієві, він почув, що дитина заплакала, але ось, здається, її заспокоїли обіцянкою, що мати, повернувшись додому, переповість їй усю виставу.

— А скільки їй років? — запитує він.

Вона відповідає ще раз.

— Дякую, — мовить він, — дуже дякую!

І чоловік п’є, говорить про щось інше і курить, сідає й говорить, до театру вони давно вже спізнилися, Ліля й далі у своєму манто, обоє відчувають, що слід вийти з квартири й піти в місто, хоча, якби вона опівночі приймала гостей, це не суперечило б звичаям. А втім, до півночі ще далеко... Дитина спить... Він, здається, знову забув про неї, вона — ні. Вона мати. Ліля не розказує про свою дитину, що спить, і навіть не думає про неї, але знає, чому вона не зі Свобом у Лондоні. Бо вона мати. Адже це так. Щастя. Завтра вона повезе дитину в дитячий садок, їй не треба думати про це, вона знає. Тут вона може покластися на себе. Інколи заходить (тридцятиоднорічна) Ліля... Вони підводяться, щоб іти в місто, якусь мить дивуються своєму німому порозумінню; вона гасить торшер. Досі була освітлена вся квартира, а всі двері, за винятком дверей до дитячої кімнати, стояли відчинені навстіж уже кілька годин, відколи вона шукала дорожню карту Перу, навіть двері до кухні, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона гасить торшер, а потім і люстру на стелі; це спонукає їх вийти в передпокій, де ще світиться, аж поки вона знайшла ключа від машини і вже готова йти. Поки вона озирається, наче щось може бути негаразд, її ліва рука вже піднялася на вимикач. «Ходімо!» — шепоче вона, коли його рука, немов задля прощання з можливістю, несамохіть і водночас іронічно, поки він усвідомлює, що відбувається повторення, гладить її по чолу. «Ходімо!» — шепоче вона. Куди? Про це не кажуть нічого. Вона шепоче, щоб не розбудити дитини. Шепіт об’єднує. Це приголомшує її, і вона не дивиться на незнайомого добродія, коли гасить світло в передпокої, а далі вже немає світла, аж поки за вікном засіріє ранок, і тільки раз засвітилося в дитячій кімнаті: почувся кашель, і Ліля пішла туди о третій годині ночі, пересвідчилася, чи спить дитина. Дитина спала. Чи то вона така хитра, що будить дитину? А вона таки будить. І каже, що мама вдома, вже повернулася з театру. Переповідає виставу не докладно, але так, щоб дитина потім могла пригадати. А коли вона виросте, тоді і їй можна буде ходити до театру. А щоб вирости, тепер треба спати. Ліля колотить дитині водичку з цукром. Потім гасить світло. Чекає коло ліжечка, не цілуючи дитини, але каже, що батько повернеться завтра і безперечно привезе що-небудь, ляльку в шотландській спідничці (якщо дитина дівчинка) або вітрильника (якщо хлопчик), але тільки тоді, якщо вона тепер спатиме. І чекає, аж поки пробамкало четверту годину, потім зачинила двері зовні, а повернувшись, не мовила жодного слова, навіть пошепки, й поклала обличчя на його голу руку, поки він розмірено дихав, розтуливши вуста, й прислухалася, всюди тиша...

Наступного дня приїздить Свобода.

Дитина (про шотландську ляльку вона, мабуть, уже не чула й тому не розчарована, що тато нічого не привіз) розповідає про оперу, яку бачила мама, дуже кумедно.